Хоч мені й шістдесят п’ять років та маю синів як соколів, але онуків нема. Коли ж не стало чоловіка, то взагалі не стало ніякої надії на щасливу старість. Єдине, що мене ще тішило, що настане весна, все зацвіте, почне проростати і я вже на своєму городі всілякого насаджу і буду лиш приходити та дивитися чи зійшло, підливати, підживлювати, чекати плоду. Правда, потім прийдеться те все по сусідах роздавати, а хто ж його візьме, коли в кожного своє є?
А дітям і рада б дати та ж хлопці рідко до мене приїжджають. Все у них то плани, то життя своє, а мати що – почекає.
А тут вже здоров’я показує, що може й не дочекатися.
Подзвонила я найперше до молодшого сина.
– Дитино, я маю з тобою поговорити, коли ти приїдеш?
– Мамо, та скільки можна? Не хочу я їхати в те село! Що ти мені можеш такого сказати. що я не знаю?
– Сину, вже мене підводить…
– О, не починай! Все з тобою просто чудово ти тільки так мене хочеш заманити додому! В мене справи!
Колись йому варто було показати обгортку від цукерки, то він з усіх ніг летів, а тут вже нічим не заманиш. Справи у нього.
Зателефонувала старшому:
– Володю, коли ти приїдеш до мене, бо я маю тобі щось сказати важливе.
– Мамо, я зайнятий найближчі два тижні, потім постараюся приїхати, – відказав старший син.
Знову чекати. Але таки дотримав Володя слова і приїхав до мене. Навіз мені продуктів, так наче я тут не маю що їсти.
– Дитино, та нащо мені тих ковбасів, у мене все своє є, от я для тебе приготувала супчик з квасом, як ти любиш!
Їв він і прицмокував.
– От би тобі вже жінка готувала такі страви, – кажу йому.
– Ви не повірите, мамо, але скоро буде і я її до вас привезу аби навчилася отакий смачний суп готувати.
Я з радості руками сплеснула! Невже й моя хата повеселіє і буде чути дитячий сміх?
– Володю, я буду лише рада, але все одно маю тобі сказати одну таємницю. Вірніше, хочу тебе перепросити.
– Ви про що?
– Дитино, я тобі не рідна мама… Ти мені прости, якщо я чимось тебе образила чи щось не так сказала. Старалася аби ви були у мене однаково люблені…
Я справді дуже сильно старалася любити сина чоловіка як свого і так і було з самого початку. Хлопчик був дуже лагідним і що то було три роки йому. Такий ще щирий і допитливий. Але, коли зрозуміла, що буду мати й свою дитину, а потім взяла на руки вперше Ромчика, то моє серце навіки стало лише його і думки мої стали лише про нього, і молитви. Боже збав, аби я на Володю сварила чи щось йому не давала, то вже не правда, але менше я його любила, це вже не забрати.
– Мамо, я знаю, – відказав син, – Ми з Романом рилися у шафі і знайшли документи. Вам нема за що мене перепрошувати. Бо я все життя бачив від вас лише добро і ласку.
Мені аж на душі просвітліло! Значить, все буде добре і добре, що я всього насадила на городі, бо вже цього року не буду роздавати, а буду частувати невістку і в місто все передавати, бо обіцявся син, що буде частіше приїжджати.
– Аби вам дурні думки в голову не лізли, – обійняв він мне на прощання, – хто мені дітей бавити буде?
І я так само себе тримаю в руках, слідкую за своїм здоров’ям, бо бабуся має мати силу. Нема коли слабувати, хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
