Шум в коридорі не затихав ані на хвилину. Папери шелестіли під пальцями, черга біля кабінету рухалася повільно, а в голові крутилося стільки завдань на завтра, що здавалося, ніби це ніколи не закінчиться і з цього лабіринту кабінетів я ніколи не вирвуся: вверх, вниз, на підпис, на затвердження, там ще одна печатка…
Маму я влаштувала на другому поверсі без зайвих розмов – палату знайшла швидко, ліжко біля вікна виявилося вільним, хоча матрац там явно просився на заміну. Сусідка по палаті, жінка років п’ятдесяти у картатому халаті, сиділа на сусідньому ліжку і дивилася як ми поселяємося якось пильно, майже не кліпаючи.
Я кинула сумочку на ліжко, перевірила пакет із речами, які привезла з дому, і одразу почала виставляти баночки з їжею на тумбочку.
– Мамо, візьми кофту теплішу, тут тягне з вікна, я ж бачу, що кватирка розкрита. І не горбся, скільки можна казати, випростайся нормально, – кинула я на ходу, розправляючи простирадло. – Я домовилася з персоналом, усе оплачено, зайвого ніхто не вимагатиме. Головне – слухайся лікарів і не вигадуй собі зайвого. Мені бігти треба, на вулиці таксі чекає, а час теж оплачується.
– Та я й не вигадую нічого, доню, просто спина трохи ниє з дороги, – тихо озвалася мама, повільно сідаючи на ліжко.
– Все, я побігла, буду за кілька днів, телефон тримай при собі, слідкуй за зарядкою і відповідай вчасно, – протараторила я, вже взявшись за ручку дверей.
– Послухай сюди, жінко, – голос сусідки пролунав раптово, різко і зовсім не очікувано, – Ти чого до мами своєї така колюча? Вона ж сидить тут біла як крейда, а ти до неї – як до чужої. Хоч би слово добре сказала на прощання, обняла б по-людськи. Вона ж мати твоя, а не підлеглий на нараді.
Я різко розвернулася назад. Слова сусідки зачепили за живе, піднявши вгору всю ту втому, яку я носила в собі останні тижні.
– А ви не лізьте не у свої справи, гаразд? – кинула я, відчуваючи, як у грудях закипає стара образа. – Легко вчити інших, коли сидиш тут на всьому готовому. А ви знаєте, як це – тягнути все самотужки? Робота, діти, дім, тепер от лікарня, і скрізь від мене чогось вимагають.
Сусідка мовчки дивилася на мене, трохи роззявивши рота від такого напору, але я вже не могла зупинитися.
– Всі заклопотані, але добре слово сказати, то не гору звернути, – а далі вона правила своє.
– От і я тепер так кажу, – продовжила я вже тихіше, але жорсткіше, дивлячись на маму, яка схилила голову ще нижче. – Якщо тут розпускати нюні і постійно жаліти себе, то процес одужання затягнеться на місяць. Буде лежати і чекати, поки хтось навколо неї бігатиме з добрими приказками. А так – зібралася, перетерпіла і швидше додому повернеться. Хіба не так? У житті від сліз нічого не змінюється, тільки час втрачається.
Я різко відчинила двері і вийшла в коридор, майже бігом кинулася до виходу, бо таксист добре слово не приймає, а грубі гроші.
Добре когось судити, наче про мене мама в дитинстві дуже піклувалася та добрі слова казала. Вартувало мені тільки заблистіти очима, як мама тут же каструлю з картоплею на плиту і приказує: “Та скільки можна на мої руки того клопоту. Хто мені лікарняний ще один дасть?”. І далі рушник на голову і над парою дихати, то вже краще було не хворіти.
Вона сама мені ласкавих слів в дитинстві не говорила і не підбадьорювала, навпаки, робила все з таким виглядом, що я намагалася якнайшвидше одужати, а тепер з якого дива вона раптом стала така ніжна?
Я роблю все те, що робила вона – купую ліки, воджу до фахівців, купую продукти і одяг. Я думаю, що це в сотні разів краще, ніж ніжності розводити. Я краще зайву хвилину витрачу на те аби копійку заробити та цим помогти. Хіба не так?
