— Галю, якби ти знала, як він мою Марічку любить, як діток бавить, — не раз розповідала Марійчина мама своїй подрузі після відвідин молодої сім’ї. — І годує малих, і купає, і заколисує. Ще й гроші немалі заробляє, тому втомлюється. Але хвилюється за Марічку, слідкує, аби й вона відпочила, аби поспала. І знаєш як називає мою донечку?
Тендітна світлокоса Марічка подобалася не одному парубкові. Але красуня не поспішала відповідати взаємністю. Хлопці в’янули від її краси, та дівчина відчувала: зустріч із тим, єдиним іще попереду Коли
Я втратила дар мови. Мій коханий вже 15 хвилин плутано пояснював, що вони з моєю сестрою після цієї вечірки зустрічалися вже кілька разів і … схоже це любов!
– З Днем народження сестричко! – урочисто привітала мене по телефону двоюрідна сестра Світлана. – Спасибі моя хороша! Ти прийдеш сьогодні до мене? Познайомлю тебе зі Стасом, ми
Відгуляли весілля. І все зразу ніби добре складалося. Антон прийшов у зяті.Так пройшло півроку. А потім його неначе підмінили. Раз за разом приходив додому напідпитку. Оксана мовчала, Юля винувато опускала очі додолу і виправдовувала коханого, мовляв, втомлюється на роботі, велика відповідальність на його плечах, має право розслабитися… Та коли Антон почав повертатися посеред ночі, а то й під ранок, Оксана не витримала. Втрутилася
Ваза, яка стояла на краю стола у веранді, падаючи на кафельну підлогу, голосно брязнула. За долю секунди вона перетворилася на купку шматків скла. …Юля глянула на годинник, стрілки
З великими букетом улюблених Лізиних ромашок дружину забирав Олег. Щасливо усміхаючись, глянув на дитя і вмить все зрозумів. Містечко було маленьким, де всі як на долоні
Вечоріло. Накрапав неприємний мокрий чи то дощ, чи то сніг з дощем. «Скоріше б додому дістатися, в теплу квартиру», – думала Ліза, відчуваючи, як холонуть від пронизливого вітру
Самоізоляція. Я працюю, дружина цілий день вдома. Я йду о 7.30 ранку на роботу, приходжу о 19.00 вечора. Моя кохана весь день “байдикує”, начальник її відправив у оплачувану відпустку. Дружина весь день лежить на дивані, дивиться серіальчики, може іноді почитати книжку або поговорити по телефону з подружкою. Дитину відправила до мами в село. Ну, скажіть на милість, будь ласка – чи маю право я, приходячи з роботи, розраховувати на вечерю?
На побутовому ґрунті сильно посварилися з дружиною! Поміркуйте, хто правий, хто винен. Самоізоляція. Я працюю, дружина цілий день вдома. Я йду о 7.30 ранку на роботу, приходжу о
Катерина випросталася, знову глянула на своє одиноке напівгніздо. І остовпіла. Городом до неї йшов її син. Точнісінько він! Але заговорив чомусь не українською, не польською, а російською. Жінка ледве второпала почуте: приїхав здалеку, батько його жив колись в оцій хаті, отже, половина належить йому
Катерина копала картоплю. З розмаху прорізала землю, перевертала, розбивала груддя, аж з надмірною силою орудуючи лопатою. Ніби не куски землі шматувала і разом з ними непомічені картоплини, а
Світланине життя склалося не так райдужно. Чоловік покинув її, коли малому було два рочки. Повіявся в світи — і слід за ним прохолов.
Найкраща подруга запросила Світлану на своє сорокаріччя в ресторан. Вони свого часу навчалися в одній групі. Ліда вийшла заміж за міського хлопця і залишилася в місті. Така пані
Вона чекала чого завгодно, але те, що вона побачила. На стіні кімнати висів її власний портрет у чорній рамці
Юля їхала на зустріч з подругою дитинства. Настя вже десять років жила за кордоном, і вперше за цей час приїхала в Україну. Звісно, будуть вони розмовляти про життя.
– Людко, кажи, чия дитина?! – сипав словами їй Степан просто в обличчя. – З ким, крім мене, була? Скільки їх було? Степанова дружина спочатку здивовано дивилася на нього, нічого не розуміючи, все повторювала: «Про що ти? Про що?» А потім, коли зрозуміла, що він не заспокоїться
Степан з дитинства був затятим рибалкою. Тому й не дивно, що кожен свій день народження святкував на озері у чоловічій компанії – зі свіжою рибною юшкою, шашликами під
– Заміж я вийшла скоріше для того, щоб менше думати про тебе. Нас з чоловіком зв’язувала більше дружба, ніж любов, – Іванка зітхнула. – Чекала я на тебе ще п’ять років. Думала, приїдеш по мене…
Вони зустрілись, двадцять років потому. Він дивився на неї й не вірив своїм очам. Іванка майже не змінилася. Така ж довга густа коса, виразний погляд з-під чорних вій,

You cannot copy content of this page