fbpx
Історії з життя
– Людко, кажи, чия дитина?! – сипав словами їй Степан просто в обличчя. – З ким, крім мене, була? Скільки їх було? Степанова дружина спочатку здивовано дивилася на нього, нічого не розуміючи, все повторювала: «Про що ти? Про що?» А потім, коли зрозуміла, що він не заспокоїться

Степан з дитинства був затятим рибалкою. Тому й не дивно, що кожен свій день народження святкував на озері у чоловічій компанії – зі свіжою рибною юшкою, шашликами під чарку. Того року порибалити Степан взяв і свого «юного мужика» – шестирічного сина Олежика.

З’їхалася уся компанія, «гарно» повечеряли і сіли грати в каpти. Малий Олежик нудьгував і все підбігав до тата, допитуючись, як у фільмі, коли ж нарешті підуть на рибалку. Степан плескав сина по плечу і сміявся, мовляв: «О, який у мене пацан!»

– Слухай, Степане, а твій малий щось не дуже на тебе схожий. Може, сусідський? – гиготіли за чаркою чоловіки. Масла у вогонь підлив і гість, який запізнився. Побачивши Степанового сина, не задумуючись, мимохідь кинув фразу:

За матеріалами – Вісник.К,

– А на тебе зовсім не схожий, хіба на жінку?

Степан і не помітив, коли в будиночку хлопці вклалися спати, а хто ще в каpти перекидався. У нього на душі кішки шкребли: пригадав, що подібне чув уже не раз – на роботі, на вулиці. Навіть коли привезли малого з додому, його мама по маленькому обличчю гадала, на кого ж схожий їхній хлопчик:

– Напевно, на Люду, бо твого нічого нема. Але добре, що син схожий на маму.

Таке казали й інші, коли прийшли на хрестини. Але тоді Степан навіть не подумав щось придумувати подібне – жили з дружиною душа в душу, він любив її безтямно ще зі студентських років і просто мріяв, щоб на день народження подарувала йому сина. Який Степан був щасливий, коли так і сталося – напередодні його 25-річчя Люда подарувала йому Олежика.

«Замoчував» тоді сина мало не місяць, але встигав і на роботу, і до жінки. Ні їй, ні дитині ні в чому не відмовляв, тим більше, до тридцяти років Степан так «розкрутився», що мав «Мерса»-очкарика, свій бізнес і трикімнатну квартиру у новому сучасному котеджі. Люда на роботу не вийшла, але й без того її день був розписаний по годинах: забрати зі школи сина, приготувати їсти, побувати то у салоні краси, то на курсах англійської, у басейні… А Степан радів, що його Люда доглядає за собою і така ж красива, як і десять років тому.

…Хлопці вже давно хропли, а йому несподівані здогадки ніяк не давали спокою. Не міг заснути, встав, походив, накрив сина і присів біля нього на ліжку. Пильно вдивлявся у таке дороге обличчя. І правда, ніс картоплинкою зовсім не його. Звідки взялися голубі очі, коли у нього карі, а в Люди зелені? Губи бантиком, як у мами. Волосся біляве, тоді як вони з дружиною смагляві… Як він цього раніше не помічав?! Треба, щоб йому, лопухові, сказали про «це» хлопці! Степан не знаходив собі місця. Лишалося дочекатися ранку і поїхати додому. А там він знає, як у жінки випитати правду…

– Людко, кажи, чия дитина?! – сипав словами їй Степан просто в обличчя. – З ким, крім мене, була? Скільки їх було?

Степанова дружина спочатку здивовано дивилася на нього, нічого не розуміючи, все повторювала: «Про що ти? Про що?» А потім, коли зрозуміла, що він не заспокоїться, злякалася не на жарт. Тремтячими руками витирала сльози, щось пояснювала, клялася, що Олежик його…

– Ну, хочеш, – голосно схлипувала, – я поклянуся тобі на Біблії?

Тільки тоді, знаючи, як Люда вірить в Бога, Степан схаменувся. Проте до кінця їй так і не повірив.

– Давай проведемо аналіз? – вхопилася Люда за ідею, як за рятівну соломинку. – Мені нічого боятися. А ти будеш впевнений.

Вже наступного дня, після безсонної ночі, вони разом пішли у лабораторію: Люда – з надією, що доведе Степанове батьківство, Степан – що його кохана жінка не обманює. Час, коли робився аналіз, тягнувся безкінечно. Степан, переживаючи чрез несподівані проблеми, закинув свої бізнесові справи, ні про що інше думати не міг, з Людою майже не розмовляв. Вона ж від безсонних ночей і такого випробування дуже змарніла і забула про свої йоги-масажі. Степан помічав, як вона, сидячи біля Олежика, крадькома витирала очі. Було її шкода, проте від однієї лише думки, що вона зрадила, його коробило. Правда, до сина його ставлення не змінилося – не міг уявити, що цей такий рідний малий чоловічок, який вмощувався до нього на коліна і розказував своєму таткові про школу і друзів, міг бути не його…

***

Край усім Степановим здогадкам і Людиним переживанням поклав результат аналізу, який приголомшив обох: хлопчик Олежик… взагалі був не їхній! Ні Люда, ні Степан не були його батьками!

Обоє не знали, що робити. Тільки тоді почалися їхні спільні митарства. Яких тільки грошей і зв’язків вартувало Степанові, щоб він дізнався правду: його справжнього сина і Олежика переплутали ще у poдзалі. Люда пригадала, що разом з нею народжувала старша жінка. Коли нарешті дізналися адресу тієї сім’ї, були неприємно вражені, що це «діра» у їхньому місті – старий заводський район.

…Ось і хрущовка на околиці, облуплені стіни під’їзду, обшарпані двері квартири… У жінці непримітного вигляду, яка відчинила їм двері, Люда впізнала ту жінку. З кухні визирнув небритий чоловік у матроській майці – від нього несло вчорашнім застіллям. А худенький хлопчик з переляканими оченятами, який вийшов з кімнати, був… точною копією Степана. Від побаченого Люда сповзла по стіні…

Степан був вражений. Намагався пояснити цій жінці ситуацію, пропонував великі гроші, аби вона віддала хлопчика. Щоб поміняти дітей у Степана не було й думки, адже Олежика він і далі вважав своїм сином, який виріс у нього на очах. Але жінка вперто не хотіла вірити і відмовлялася від усього. Степан і Люда, з важкою душею, виходили з брудної квартири. Душа в обох poзривалася на шматки – там, у злиднях, живе їхній рідний син!

З цим змиритися вони не змогли. Ще півроку приїжджали до тієї сім’ї, привозили продукти, одяг, брали свого Олежика. І згодом по розмові відчули, що жінка ніби починає поступатися їхнім вмовлянням. Пізніше, коли вона потрапила у лiкарню, пояснила просто:

– Ви з’явилися у потрібний час. Мої дні спливають – у мене складна недуга. Раніше, коли зле почувалася, не раз думала, що буде з Мішою, як лишиться сиротою… Він нікому не потрібен, бо мій чоловік – не його батько. А тепер, поки я ще можу допомгти, оформляйте документи і забирайте дитину…

автор – Олена ПАВЛЮК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!