– З Днем народження сестричко! – урочисто привітала мене по телефону двоюрідна сестра Світлана.
– Спасибі моя хороша! Ти прийдеш сьогодні до мене?
Познайомлю тебе зі Стасом, ми вже 3 місяці зустрічаємося, він, до речі, з другом прийде! Всього буде людей вісім – заторохтіла я у відповідь.
– Звичайно, хіба я можу пропустити таку подію? А друг симпатичний? – Поцікавилася Світлана.
– Не знаю, я його ще не бачила. Він недавно з якогось довгого відрядження повернувся, але Стас каже, що їх за братів приймають, а Станіслав у мене дуже навіть нічого!
– Ой, ну я тоді своє нове червоне плаття одягну! – надихнулася сестра. – Побачимося!
День народження вдався! Всім було весело, гості із задоволенням спілкувалися. Світлані сподобався і мій хлопець, і його друг Михайло. Він трохи губився на тлі балакучого, емоційного Стаса, але в той же час виглядав серйозніше, і у мене навіть промайнула думка: «Ех, якби я була вільна, точно б постаралася познайомитися ближче!»
Вечірка закінчилася, задоволені гості роз’їхалися по домівках. А через тиждень я, як ніби громом врaженa, сиділа на дивані і слухала свого коханого, який червонів і дивився кудись убік. Після мого Дня народження він був постійно чимось зайнятий і попросив про побачення тільки сьогодні, з порога заявив, що має зі мною поговорити, і ось вже хвилин п’ятнадцять поплутано пояснював мені, що вони зі Світланою після цієї вечірки зустрічалися вже кілька разів і … схоже це любов!
– А що тоді було у нас? – хотілося крикнути мені у відповідь, але я мовчки вказала Стасу на двері.
Кілька місяців сестра і мій колишній закидали мене повідомленнями, в яких благали про прощення. Я читала – читала, і пробачила. За цей час всі емоції вляглися, думки прийшли в порядок. Я навіть подумала, що все це на краще, дуже вже швидко я внутрішньо відпустила Стаса, мабуть рано чи пізно ми, не витримавши якогось іншого випробування, все одно розлучилися б.
Через рік я вже могла спокійно бачитися з ними обома і навіть майже нічого не відчула, коли Світлана зізналася, що провела ніч зі Стасом всього на третій день їхнього знайомства. Зате тепер я змогла ближче познайомитися з Михайлом – він то і виявився тим самим, якого я шукала все життя. Він так мене любив, так дбав, що я не могла не відповісти йому тим же. Ми одружилися через 8 місяців після весілля Світлани і Стаса.
З моменту тих подій минуло три роки, ми сім’ями досить часто бачимося, разом відзначаємо деякі свята, в загальному, дружимо, точніше, дружили до вчорашнього дня.
Справа в тому, що напередодні ми були запрошені на річницю весілля Світлани і Станіслава і з задоволенням прийшли їх привітати. Гості веселилися, жартували, всі трохи випили, хтось включив музику і Стас витягнув мене танцювати.
– Слухай, ми були разом колись, тепер є майже родичами, це треба відзначити хорошим танцем і міцними обіймами – заявив він.
– А давай – засміялася я. – Сто років не танцювала!
І ми, на мій погляд, витончено закружляли під музику. Може з боку це виглядало не так красиво, як мені здавалася, але нам сподобалося і ми завершили танець по-сімейному тепло обнявшись. Свідками цього стали кілька людей, в тому числі мій чоловік, який навіть трохи нам поплескав. Сестра не бачила нашої зі Стасом розваги, вона виходила кудись і з’явилася тільки хвилин через 10, коли ми з Мішею вже зібралися додому.
Вранці мене розбудив телефонний дзвінок.
– Привіт, сестричко, ти чого так рано? – запитала я хрипким зі сну голосом.
– Не очікувала від тебе! Тобі що, свого чоловіка мало? Ти навіщо навколо мого в’єшся? – закричала Світлана. – Щоб я тебе поруч зі Стасом більше не бачила!
Я якось відразу прокинулася.
– Ти, напевно, переплутала, це ж твоя звичка до чужих чоловіків клеїтися. Не розумію, про що ти взагалі говориш. Подзвони, як заспокоїшся – сказала я і натиснула на відбій.
– Уяви, мене сестра до Стаса приревнувала! – поскаржилася я чоловікові.
– Це їй напевно про ваш танець розповіли, – позіхаючи відповів Мишко. – Давай краще спати.
– А я розлютилася від несподіванки, коли спросоння таке почула, тепер ось навіть винною себе відчула, може передзвонити їй, поговорити? – занепокоїлася я.
– Тобі є за що провину відчувати? Забудь, якщо Світлана хоч трохи має клепку, сама потім знайде спосіб все залагодити – вже в півсні пробурмотів чоловік і обняв мене міцніше.
– І правда! – погодилася я з коханим, і затишно влаштувавшись в його обіймах міцно заснула.
