Але вже наприкінці почала мене відвідувати думка, що й я вчинила не правильно по відношенню до себе, а не лише моя родина.
І в моїй родині наймолодша донька була наймилішою, бо була пізньою і між нами різниця була у десять років. Батьки вважали, що вона, то їх шанс все виправити і дати дитині справді щасливе дитинство: гарний одяг, іграшки та освіту. Я ж застала свою юність в дев’яностих, коли могла тільки дивитися на гарні речі на розкладках з церати на землі.
Вивчилася я і диплом отримала, на роботу пішла та й чоловіка майбутнього до батьків на знайомство привела – чим не хороша донька? Батьки втішилися мною, сказали, що молодець і навіть пообіцяли грошей дати на весілля.
Поки я щаслива готувалася до цієї події, мій коханий Павло все відтягував і відтягував той момент, коли назве мене законною дружиною.
– Куди спішити? Тим більше, краще ці гроші використати на весільну подорож. Ти про це подумай.
І поки я щаслива про це думала, то Павло думав геть про інше і одного дня мені «пощастило» побачити про що саме – застала я його і свою сестру зовсім не за студіюванням математики, а скоріше, біології.
Звичайно, що я влаштувала скандал, але батьки стали на бік сестри, бо дитині треба дати все, що вона хоче.
– Ти ще собі когось знайдеш, а Ліля при надії!
Я поїхала світ за очі і не хотіла більше нікого бачити з них. Відтоді у мене родини не було, всім казала, що їх не стало. Кожен розумів, як міг, а я по-своєму.
Важко мені було в незнайомому місті, без роботи і житла, але якось викарабкалася і встигла полюбити його.
Ще через кілька років зустріла хорошого чоловіка з яким і стала щасливою дружиною. В моменти щастя я любила весь світ і в мене закрадалася думка, що пора повідомити батькам, що я зовсім не серджуся на них, а навпаки, я б не зустріла такого чудового чоловіка, якби так далеко не втікала. І я написала їм листівку на Великдень!
Мені вони нічого не відписали, ні зателефонували і я подумала, що значить не варто минуле тривожити і почала жити далі без них.
Але не стало мого чоловіка раптово і я зрозуміла, що самотність буде зі мною до кінця моїх днів. То був дуже важкий для мене період і той дзвінок перевернув моє життя знову.
– Наталко, це Ліля…
Я спочатку не зрозуміла, яка Ліля, бо й забула голос сестри, а потім аж вся похолола.
– Я до тебе доньку відправлю, бо вона при надії, а там якось буде. Я більше не маю до кого звернутися!
Не знаю, як я погодилася, може, почула ту ноту відчаю, яка звучала тоді в мені? коли дійшла до краю і хапаєшся за соломинку!
Анна була просто викапана сестра, але ми якось і спільну мову знайшли, і погляди на життя мали такі ж.
Дитинку я вважала своїм спасінням, бо тільки ця беззуба усмішка заставляла мене щоранку вставати і щось робити.
Аня пішла вчитися, а я доглядала Матвійчика.
Виявилося, що не мала моя сестра щастя з моїм нареченим, він не раз від неї гуляв, а потім взагалі покинув і пішов до іншої жінки, а вона без освіти та роботи пішла жити до батьків. Тільки почали вони вже менше-більше виходити на якесь нормальне життя, як тут Аня вирішила, що її однокласник є коханням всього її життя і дитина тільки зміцнить їхні стосунки. Наївна.
Хлопака сказав, що дитя не його, а щоб не було пересудів, то Аня «поступила» в далеке місто на навчання…
Аня показувала фото сестри і я розуміла, що ця жінка важко працює і не має більше манни небесної на свою голову. Батьки теж вже не такі строгі та авторитетні, звичайні старенькі, які хотіли як краще, а вийшло як завжди…
Чекаю їх в гості, бо поки вони чомусь не хочуть зізнаватися, що вже мають правнука. Хвилююся, звичайно, але вже все відміняти пізно. Буду знову будувати сімейні стосунки.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота