fbpx
Історії з життя
Через тиждень Вітя забрав Лесю додому. Вони майже не розмовляли. Вітя рідко щось говорив, а Леся не видала жодного слова після того дня… А ще за кілька днів вона опинилася у рідному місті, у спеціально купленій для неї квартирі. Сама, засмучена й розбита

Вони “знайшлися” випадково. На якійсь офіційній зустрічі він просто запросив її на танець. Вона погодилась, навіть не чуючи музики. Він не питав нічого, і вона мовчала. А коли музика закінчилась, він її обняв. З того танцю та обіймів вона закохалася в нього. На перше, що він сказав, вона погодилась. “Ти була б гарною дружиною. Підеш за мене?” — “Так, без проблем”.

Вони так і не питали одне в одного імені. Вони це вже знали ще до знайомства. За два тижні після танцю Леся поїхала за Віктором у Київ. Там було його життя, його світ, його робота, його рідня. Вона, на диво, покинула все, що тут мала, аби бути поряд з ним. Звільнилася з улюбленої роботи, поставила перед фактом батьків, здивувала друзів. Зірвалася з місця й поїхала, бо Вітя сказав, що то не стосунки, коли він там, а вона тут.

Через місяць вони вирушили в Прагу, щоб одружитися. Повернулася вона задоволена. Часто телефонувала друзям, годинами говорила з мамою. Хотіла піти на роботу, але Вітя не дав. Він не розумів, чому його дружина має працювати. Він може забезпечити сім’ю. Леся все ж чимось займалася — періодично дописувала в жіночі журнали… Виходило непогано, робота була цікавою. Але весь інший час вона проводила вдома. Вітя постійно працював. Часу приділяв їй мало. Але коли це все ж траплялося, Леся вимикала телефон, щоб ніхто їм не заважав.

Все було добре, якщо не зважати на те, що Леся почала нудитися. З кожним днем їй ставало все гірше, настрій швидко псувався, ні нові речі, ні коштовності, ні різноманітні розваги, які намагався організувати у вільну хвилину Вітя, не давали результату. Врешті Леся не витримала:

— Мені складно.

— Мені теж нелегко, — здивувався Вітя.

— Треба щось змінити. Тобі так не здається?

На цьому розмову завершили.

— Може, ти б щось змінила? — вже не вперше питала Мар’яна, Лесина подружка.

— Знаєш, як би дивно це не звучало, але я його люблю, — сумно відповіла Леся, лежачи на дивані. — Не розумію чому, не розумію, як це можливо, але я його люблю…

Мар’яна не мала що сказати. Пішла на кухню зробити чаю, а коли повернулася, застала Лесю не при тямі.
Швидка, лікарня, очікування…

— Що з нею? — підскочила Мар’яна.

— Все з нею добре. Це нормальна реакція, як на восьмий тиждень.

— Який восьмий тиждень? Ви що?

— Я нічого, все природно, навіть звичайнісінько….

Мар’яна забрала Лесю додому. Довго просила зателефонувати й сказати Віті, але Леся впиралася. Нарешті Вітя приїхав з відрядження. Леся й надалі мовчала. Мар’яна не витримала й сама розповіла все йому.

— І що? — насупив брови Вітя.

— Як що? — здивувалася вона. — Я кажу, що твоя дружина при надії, а ти питаєш і що?

— А що я маю питати? Вона навіть не насмілилася сама мені це розповісти. То, може, це не моя дитина?

— Як ти можеш? А термін?

— До чого тут термін? Вона тебе любить!

— Так любить, що не насмілилась вийти за мене заміж?

— Що? — Мар’яну наче облили холодною водою. — Ви ж у Прагу їздили одружуватися!…

— Так, їздили. Вона в останній момент злякалася. Відмовилась!

Мар’яна мовчала. Вітя різко розвернувся й пішов геть, голосно гримнувши дверима. Подруга пішла до Лесі. Вона лежала на дивані й плакала. Обійняла її за плечі. Вона добре розуміла, що питати про щось зараз безглуздо.

Проте через два дні Вітя повернувся. Життя налагоджувалося. Вони продовжували жити, наче зразкова сім’я. Леся стала щасливою. Таким же став і Вітя. Мар’яна часто приїздила в гості й була завжди бажаною у їх домі. Лесин животик повільно ріс. Вітя часто гладив його й тихо розмовляв з дитиною…

До того чудового дня залишалося три місяці. Ще менше лишалося до Нового року. Зима була сніжною й холодною. Леся не могла стриматися, щоб не блукати містом у пошуках подарунків. Вітя намагався якнайшвидше закінчити справи, щоб усі свята побути вдома. Його відволік дзвінок.

— Ваша дружина зараз у приймальному відділенні. Авто!, — говорив голос.

— Дитина, що з дитиною? — вигукнув Вітя.

— Врятувати не вдалося…

Через тиждень Вітя забрав Лесю додому. Вони майже не розмовляли. Вітя рідко щось говорив, а Леся не видала жодного слова після того дня… А ще за кілька днів вона опинилася у рідному місті, у спеціально купленій для неї квартирі. Сама, засмучена й розбита…

Мар’яна щодня приходила до неї, розмовляла, і врешті почула у відповідь:

— Я йому не потрібна. Він вивіз мене сюди. Покинув. Навіть не спитав, як я почуваюся?

— Заспокойся, ми тобі іншого знайдемо. Це ж не кінець світу…

— Я не хочу іншого. Хочу його і свою дитину…

Леся прокинулася від поцілунку. Розплющила очі. Перед нею на колінах стояв Вітя.

— Привіт…

— Чого тобі? — огризнулася вона.

— Як ти?

— Яке тобі діло?

— Що з тобою? — не витримав він.

— Що зі мною? Ти покинув мене тут. Вивіз, щоб я не набридала, щойно не стало нашої дитини! Тобі начхати на мене! Ти думав тільки про свою копію! Покинув мене, не подумавши, що мені потрібна твоя підтримка, що мені погано, бо врешті ця дитина жила в мені! Заради тебе я змінила своє життя, підлаштувала під твої канони, а ти… Ти ніколи мене не любив…

— Я завжди тебе любив, з першої миті нашого танцю, — спокійно говорив Вітя, міцно притиснувши Лесю до себе.

Вона пручалася, а він навіть не думав відпускати її.

— Я терпів усе, навіть твоє мовчання та зневагу до мене. Я мовчав. А сюди привіз, бо думав, що рідне місто тебе швидше поверне до життя… Ти завжди дуже любила це місто. Ти завжди хотіла бути тут, а я вкрав його в тебе… Вибач…

Він відпустив її. Але тепер за його сорочку міцно трималася вона. Леся врешті почула те, чого ще від нього не чула ніколи. По її щоці прокотилася сльозинка. Його сльозинка. Вона міцно вчепилася в нього. Не віддалялася й на сантиметр. І так все подальше життя.

Автор – Ярина ГОР.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page