Чоловік мій пішов на ліво одразу після весілля, але мені було байдуже, адже обручку на пальці мала я, а не ота його Тетяна. Свекри ж були раді збути з рук і з перед очей такого сина. Надто їм уже допекло його життя холостяцьке, та не сила вже було бачити на що їхній син єдиний своє життя перетворює. Ну а мені було за щастя стати господинею у домі власному і забратись подалі від матері рідної і вічних компаній, які виносили із дому усе що ми мали.
Щасливі у тому шлюбі були усі, окрім Тетяни. Вона ж роздивилась у моєму чоловіку принца і “того єдиного”, гірко оплакувала наш шлюб і готова була чекати усе життя, аби лиш мій Дмитро став їй за чоловіка.
Я не знала, та й знати не мала бажання, чим саме свекрам моїм та Тетяна свого часу не догодила, але вони горою стали проти їхнього шлюбу. Вже потім мені люди ту історію переповідали, але я мало дослухалась: “Що було, травою поросло, а нині новий кінь борозну кладе”.
Свати були усе життя на моєму боці. Тричі Дмитро речі збирав і йшов із сім’ї і тричі вони робили усе залежне від них, аби він повернувся.
Дмитро в очі мені казав, що любить іншу і просив мене піти, але то важко чути у тому разі, як ти кохаєш свого чоловіка. Я ж викликала швидку, дзвонила сватам, готувала дітей до того, що скоро осиротіють і в дім прийде “чужа тьотя”. Після таких концертів він довго ще не згадував про любов і не просив мене на вихід.
От так і жили собі. Дмитро до Тетяни бігав, а я мала свої інтереси. Ні любові, ні поваги, звичка та дім один на двох. Ну ще й спільні діти. До сорока ще воно горіло і палало, а потім уже звичка почуття трішки й притупила. Змінювати життя було запізно, все йшло по накатаній, уже й лячно було деінде долі шукати.
А потім не стало тієї Тетяни і мій Дмитро врапт здавати почав. Ніби й живий, ніби й ось тут із нами, а погляд порожній. Блукає вулицями міста, або сидить під під’їздом у неї. Не раз я його звідти забирала додому. Потім, почав за комір заливати і танути на очах. Місяць як відспівали його. Пережив свою Тетяну аж на рік. Хоча і життям те не назвеш.
— Я ж нічого не знала. – донька мені з порогу одного дня заявляє. – Мамо, скажи, як ти могла усе життя от так прожити? Сама щастя не мала, йому долю поламала. Заради чого, мамо? Ми ж тата свого геть не знали, не чули, не розуміли. Що ти нам у голови вклала, мамо?
Знайшла донька моя татків щоденник прочитала і висновки свої зробила. Що там уже Дмитро написав, але нині вона зі мною розмовляти бажання не має. До дідуся і бабусі у неї також повно питань і їм також докоряє тим, що долю сину своєму зламали.
Син на боці сестри і для обох я уже й не мама. Бачте, я ні про кого окрім себе не думала ніколи і тепер вони нарешті прозріли.
А мені і смішно і образливо. Дивлюсь на них і запитую, де б були якби не я? Мені було поступитись місцем Тетяні, аби вона щастя мала? А я? Хто про мене мав подумати? Куди б я пішла? У розвалений дім матері?
Тата їм обом шкода тепер, прямо святим його зробили.
А я як уміла, так життя і прожила і вважаю, що все вірно зробила. Ну хіба ж ні?
08,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
