Ми з Романом тяжко розходилися, вірніше я те все тяжко переживала, а він зібрав речі після чотирнадцяти років шлюб у і пішов до нової коханої.
– Я йду від тебе, але не від дитини, – казав він мені пафосно, щоб я боже борони, не подавала на аліменти.
Звичайно, що я подала, але він взяв і звільнився з роботи, тепер працює неофіційно, тому нічого платити й не може. Тому я мушу щомісяця з ним спілкуватися аби він дав гроші.
Ці розмови вселяють в нього віру, що він незамінний. Але він марно думає, що мені ті кілька тисяч гріють кишеню, я просто хочу забрати хоч ті гроші від його нової любаски і як мені прийдеться щодень до нього телефонувати. То я це буду робити.
Наша донька, Оленка, мені дуже допомагає і повністю на моєму боці. Ми навіть більше стали розуміти одна одну, ніж до того…
Колись неможливо було допроситися аби помила за собою посуд, а тепер вона ще й мені може розігріти вечерю.
Живемо ми та не тужимо за батьком, як ви зрозуміли, бо зрадників ніхто не любить.
І ось вертаюся я додому, а в домі тиша і вечері нема. Я за донькою – а вона в кімнаті своїй плаче.
– Що сталося?, – питаю, а сама вже холону.
– Мамо, тато від мене голову відвернув!
– Тобто?, – не зрозуміла я.
– Він йшов зі своєю тією і побачив мене, то відвернув голову!
– Може, він тебе не впізнав?, – питаю, бо я не вірю, що рідний батько на таке здатен.
– Ні, навмисно! І ще й брову так підняв, як він дратується!
Я цього так подарувати не могла! Від дитини мені відвертатися?
– Ти чого, – питаю одразу без привітання, – мені від дитини носом крутиш?
– Ти про що?, – почав він вдавати, що не розуміє.
– Про те! Ти від неї відвернув голову, а вона тепер плаче в кімнаті!
– Може, мені соромно!
– За себе. – питаю його.
– Та за вас обох! Одна видзвонює до мене щомісяця. А інша волосся в зелений вималювала, сережок в вухах понапропихала! Та мені стидно, що я взагалі маю відношення до вас!
– Тобі за нас?, – питаю я тихо.
– Так. І я радий, що тепер маю дружину з якою не соромно в люди вийти!
– Що ж, – кажу я, – Не хотіла тобі цього робити, але прийдеться провчити…
Я кинула слухавку і пішла до доньки. У неї справді зараз зелене волосся, бо ж усі дивилися Мавку… Що взяти з підлітка, який тільки формує своє уявлення про себе?
Але от з дорослої людини, з батька, який має приймати і захищати я такого не сподівалася.
Донька чула розмову і ще більше засумувала. Але я їй сказала, що ми йдемо витрачати батькові гроші на смачну піцу з томатним соком.
– Але ж у нас не залишиться грошей до твоєї зарплати, – сказала донька.
– Нічого, у нас скоро їх буде багато, – пообіцяла я.
Справа в тому, що я піду на роботу, де працює Роман і поговорю з директором, а як не поможе, то й поліцію викличу. Тепер він в місті роботи неофіційної не знайде і подивлюся я на його прекрасні моральні якості.
Мене зачіпати ще можна, бо я не завжди вмію за себе постояти. А от дитину чіпати я не дам. Як батько не захищає, то я захищу!
Піца була дуже смачна і ми бачили ще кількох дівчат з різними кольорами волосся. Донька повеселіла, а мені, що більше треба в цьому житті – аби дитина була здорова і захищена.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
