Хоч збоку виглядає, наче я з Марисею надто строга, але, коли ви дізнаєтеся мою історію, то зрозумієте, що я просто мати Тереза.
Мені було тридцять, коли я зійшлася з Віктором. Він був старшим за мене на десять років і хотів всього того, що нам нав’язує суспільство: ситну вечерю, немовля в колисці і усміхнену дружину в ідеально прибраному будинку.
На той момент я вже мала досвід життя з чоловіком, але у мене була невеличка, як на мене проблемка, яка чомусь стала дуже серйозною для матері мого першого чоловіка:
– Та у вас вже діти мають бути, а ви все самі і самі. Щось з Оксаною не те!
Я була цілком щасливою і успішною жінкою, яка просто хотіла аби поруч був чоловік, який її любить, навіть, якщо ця жінка не може мати дітей.
Але суспільство так сильно нав’язує потребу в дітях, що ці наративи руйнують комусь долю… Яка ж дурниця, правда?
Я довго переживала розставання з першим чоловіком, не могла повірити, що мене можна проміняти на якесь верескливе маля…
Згодом дізналася, що якась привела йому аж трьох, думаю, свекруха була просто на сьомому небі…
І ось тут мені зустрівся Віктор, забезпечений і врівноважений, спокійний і симпатичний.
Я одразу вирішила, що скажу йому про свої недоліки, щоб потім довго і нудно не дивитися в одну точку на самоті…
– Знаєш, я навіть радий, – сказав Віктор, – Я теж не можу мати дітей і з попередньою жінкою на цій основі й розійшовся…
Я була просто щаслива! Нарешті зустрілися дві ідеальні людини, які будуть щасливі самі по собі!
Минуло п’ять років нашого спільного життя і Віктор почав казати, що наш дім не повний і ми маємо усиновити маля.
– Я хочу залишити щось після себе, а не просто отак піти.
– А якщо я не хочу ніякої дитини, – спитала я.
– Тоді я думаю, що нам не по дорозі, бо я все вирішив.
Я мала зі скрипом змиритися! Я мала поступитися невідомій істоті, яка нічого не вміє.
Хоч ми й найняли няню для доньки, але й я теж мала брати її на руки, не спати ночами, годувати, водити в садок, вчити уроки.
Я мала займатися тим, чим ніколи не хотіла займатися! Але робила я свою справу добре, бо донька росла здоровою та розумною.
З відзнакою закінчила школу і вже планувала поступити в престижний вуз, як Віктор раптово захворів.
Всі сили були кинуті на те аби його витягнути, подовжити його дні… Все було марно і він буквально згасав на очах. З усіх активів залишилася тільки квартира, яку я не планувала продавати.
– Мамо, – казала мені донька, – татові потрібні гроші! Ти маєш продати квартиру.
– Ні, йому вже нічого не допоможе, – сказала я.
Поминки були пишні і пам’ятник дорогим. На цьому я свій обов’язок перед чоловіком виконала. Я не планувала ще й доньку тягнути на своїх плечах, бо вона мені ніяка не донька. Я не маю до неї ніяких почуттів і ніколи не мала.
Вона знала, що ми її усиновили і колись шукала своїх справжніх батьків.
– Тепер у тебе є нагода їх знайти, – сказала я, коли донька сиділа і кліпала очима, що я її витурюю зі свого життя.
Я не вважаю, що вчинила з нею не по-людськи, бо я її виростила здоровою і розумною, а все інше вона вже має добитися сама. Думаю, що коли б усі батьки так робили, як я, то молодь була б набагато пристосованішою до життя.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
