Оленка з чоловіком прожили разом довге, непросте, але щасливе життя. З’явились у них в любові і виросли двоє дітей, вони вже дорослі і мають свої сім’ї. Тепер вони поважні дідусь і бабуся для двох внучат. Чого тільки не пережили разом за життя: злиденне існування в 90 тих з малюками на руках, відсутність роботи, переїзд, негаразди зі здоров’ям. Та багато чого було, як у всіх, але всі тяготи вони переживали разом були, як кажуть, однією командою.
Неприємності підкралися непомітно. Не відомо, за яких обставин (можливо коли проводили в останню путь спільного друга) Оленчин чоловік зустрів жінку, з якою у нього були якісь відносини в молодості, ще до шлюбу. Не відомо, що там було і як закінчилося. Але мабуть, щось жевріло в його душі до тієї жінки увесь цей час.
Після того почались стандартні у таких ситуаціях відмовки, якісь маленькі і великі неправди. Нещодавно він повідомив Олену, що хоче піти до тієї жінки.
Олена розгубилась. Живуть вони у своєму великому будинку, де майже все зроблено руками чоловіка. А він зібрався жити з нею в її маленькій двокімнатній квартирі. Діти сприйняли все це м’яко кажучи погано, тепер можна сказати бойкотують батька і розмовляти навіть з ним не хочуть. Олені за себе теж прикро, що ось так прожили разом майже все життя, а тепер він, хоче залишити її одну. Йому тепер не потрібна ні вона, ні діти, ні онуки.
Але найбільше жінка переймається саме за чоловіка. Думає, що він просто заплутався і може зробити прикру помилку. Йому 60, їй 58. Вже не молоді люди, здоров’я раз у раз підводить, попереду старість. Ну хіба тій жінці потрібна його старість? Хіба спогади з молодості варті того, щоб перекреслити все життя. Хіба вони важливіше, ніж добрі відносини з дітьми та онуками?
Коли Олена запитала, чи любив він її все життя, той щиро відповів: «Любив! Але кохав усе життя лиш її. І хай навіть на рік, чи два, але хочу нарешті бути з нею.»
Олена геть здала. Якось от так в одну мить все її щасливе життя враз стало чиєюсь помилкою. Чоловік таки піде, вона це бачить і відчуває. Діти підтримують її, але в очах у них сум і розгубленість. Вони їздили до тієї жінки, пояснювали, просили. Вона так само, як і тато просить дати шанс хоч на старості пожити щасливо, адже любила їхнього тата все життя, навіть заміж не вийшла і саме їхню маму винить у тому, що не змогла вона влаштувати свою жіночу долю.
— Оленка нас розлучила колись. Закохана вона була у вашого тата, а він зі мною зустрічався, до весілля готувався. А потім якось мені, ніби ненароком, сказала, що він з нею був, а йому – ніби мене з кимось бачила. Ми молоді були… Не вміли і не схотіли ображено вислухати один одного. Вже за місяць повів ваш батько Олену до вівтаря. Мені на зло.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pixabay.