Хоч минуло вже два тижні після Великодня, а мені все ще серце тисне, варто лише згадати той день. Я досі не розмовляю з сином, і, чесно кажучи, навіть не знаю, чи знайду в собі сили заговорити першою. Мама зараз у такому стані, що я щодня їй телефону та випитую за сомопочуття, дуже вона здала після того випадку. А вона ж так Сергійка любила, так виділяла серед усіх! Я була абсолютно певна, що вона перепише на нього свою велику трикімнатну квартиру, бо він завжди був її улюбленим онуком. А тепер я дивлюся на неї і розумію: все може змінитися. Скоріш за все, вона тепер усе віддасть дітям моєї сестри, які принаймні знають, що таке повага до старших.
Усе почалося ще за тиждень до свята. Я як колишня вчителька знаю: щоб людина щось засвоїла, їй треба повторити багато разів. А Світлана, невістка моя, вона ж наче й непогана дівчина, але якась зовсім без розуміння. Я весь тиждень намагалася до неї достукатися. Дзвонила щодня, заходила, приносила то рушник, то свічку. Хотіла, щоб вони з Сергієм хоч раз зробили все як люди, бо ми ж з моєю мамою планували саме на Великдень прийти до них разом. Мама так хотіла побачити, як онук господарює, як молода господиня стіл накриває. Для неї це був би знак, що родина тримається вкупі.
У Чистий четвер я забігла до них зранку. Думала, застану Світлану за роботою — вікна мити чи лад наводити. А вона сидить за комп’ютером, каву п’є. В хаті — не сказати щоб брудно, але затишку немає. Я пройшлася рукою по полиці, а там пилу — на палець. Кажу їй спокійно: «Світлано, сьогодні ж день такий особливий, треба все до блиску довести, щоб і в думках, і в хаті чисто було». А вона мені у відповідь тільки плечима здвигнула: «Любов Борисівно, я в суботу приберу, у мене зараз термінова робота». У мене аж слова закінчилися. Яка робота, коли такий день? Я їй пояснюю, що через таке нехтування звичаями в людей і життя може не ладитися, і діток довго немає.
– Ми дітей ще не плануємо, не переживайте, у нас все гаразд, – так собі спокійнісінько каже.
У суботу ввечері я знову завітала. Принесла їм паску, яку сама пекла, з найкращих продуктів. Дивлюся — а у них на столі вже стоїть паска з магазину, ще й розрізана! У мене аж очі на лоб полізли. «Ви що, — кажу, — вже пробували її?»
А Світлана так байдуже: «Та ми зголодніли, вирішили перекусити». Я на стілець присіла, бо ноги заніміли. Як можна святкову їжу до часу чіпати? Це ж ніби власну радість обкрадати. Я тоді ще раз їй сказала: «Заховай усе і не чіпай до ранку, не роби так». Вона на мене так подивилася, ніби я з іншої планети, але паску прибрала. Я пішла додому вся в роздумах. Мамі нічого не сказала, щоб не псувати настрій, бо вона вже вишиванку свою найкращу приготувала.
І ось настав ранок. Я встала раніше за всіх, зібрала кошик, яйця сама пофарбувала так гарно — вони такі яскраві вийшли. Відстояли ми Службу з мамою і вона каже:
– Підемо до молодих одразу, чого будемо туди-сюди ходити та двічі свячене їсти?
Я погодилася.
Піднялися ми до них, дзвонимо. Довго не відкривали, а потім Сергійко вийшов — заспаний, у домашньому одязі.
Дивиться на мене і питає: «Мам, чого так рано?» Мені аж мову відібравло. Рідний син питає «чого так рано». Я йому: «Христос Воскрес треба казати!» Він відповів і відійшов. Поки він з бабусею вітався та помагав їй зняти пальто, я роззулася та чую — на кухні щось гуде. Думаю, може, Світлана каву готує. Заходжу — і просто застигаю на місці.
Вона стоїть у халаті і пилососить! У такий ранок, коли кожна людина має відпочивати і радіти, вона тягає цей апарат по хаті. У мене всередині все перевернулося. Я не втрималася, просто вимкнула той пилосос із мережі.
— Ти що робиш?! — запитала я, і відчула, як голос дрижить. — Це ж велике свято! Невже не можна почекати?
Вона на мене подивилася абсолютно спокійно:
— Любов Борисівно, я крихти розсипала, не хочу, щоб під ногами хрустіло.
— Можна віником тихенько прибрати, якщо вже так сталося, але не вмикати техніку на весь дім! — я вже ледве стримувала емоції. — Ти ж господарка, ти маєш спокій у домі тримати, а ти що робиш? Ти ж сама собі накликаєш такою поведінкою.
Я почала їй говорити, що праця в такий день ніколи не йде на користь. Хотіла, щоб вона зрозуміла — є речі, важливіші за крихти на підлозі. А вона раптом як почне сперечатися! Каже, що я їй життя псую своїми правилами. Я дивлюся на неї і не впізнаю. Хіба такій жінці я сина ростила? Хіба до такої я мала привезти бабусю?
Сергій прибіг на галас. Я думала, він зараз її заспокоїть, скаже, що мати правду каже. А він на мене дивиться і каже:
«Мам, іди до себе. Ти справді занадто багато собі дозволяєш». Мені аж дихати стало важко. Мій син мене відправляє геть? Через те, що я хотіла як краще?
Світлана ще й додала: «Йдіть, я не дозволю так зі мною поводитися». Вона на двері показала. Мені, жінці, яка для них стільки всього зробила. Я стояла з кошиком і відчувала себе зовсім чужою.
Зайшла мама на те все.
– Христос Воскрес, – каже, а у відповідь тиша, бо та руки схрестила, а син уже ж вітався, – Твоя жінка не знає, як відповісти?
– Ба, ще ти не починай, – скипів Сергій.
– Овва, пішли, Любо, – мама мене за руку і ми пішли.
Сльози просто застилали очі, поки додому йшла.
Прийшла — лиця на мені немає. Мама просто сіла на диван, зняла ту хустку і весь день мовчала. Навіть до їжі не торкнулася. Тільки у вікно дивилася.
Минуло два тижні. Сергій не дзвонить. Певно, Світлана там так все повернула, що він тепер і знати мене не хоче. А я ходжу по хаті і все думаю: за що мені це? Я ж хотіла, щоб у них була справжня сім’я, з повагою до того, що нам від батьків дісталося. Хотіла мамі радість зробити. Тепер я бачу, як вона щодня згасає. Вчора попросила документи переглянути на ту саму квартиру. Довго їх у руках тримала, а потім просто відклала. Я знаю цей її погляд — вона зневірилася. Не вірить більше, що там її онук буде щасливим.
А Світлана… вона так і не зрозуміла, що справа була не в прибиранні. Справа була в тому, що вона двері зачинила перед кимось дуже близьким. І тепер я не знаю, як бути далі. Все, що плекалося роками, розлетілося за один ранок. І найболючіше, що син вибрав не нас, а цей гуркіт пилососа в святковий день. Навіть не уявляю, чи зможемо ми колись знову сісти за один стіл, і що має статися, щоб ця образа минула. Мабуть, час покаже, але зараз на душі тільки порожнеча.
А як би ви вчинили на моєму місці?
