Я знала, що свекруха рано чи пізно, але стане на моєму порозі.
Коли Сергій переїхав до мене, я спочатку була на сьомому небі. Самотність у сорок років в селі — це важко не лише морально, це важко фізично.
А Сергій господар – то вам кожен скаже, він і цвях заб’є і косу на клепле. Він ніколи не розповідав про те, що залишилося там, у його великому будинку на іншому кінці села. Я знала лише, що його дружини Віри не стало в лікарні відразу після пологів. Знала, що в нього є дві доньки — Ірина та Юля. А про немовля… про малу Оксанку ми не говорили.
Якось я обмовилася, що могла б дитину взяти до нас. Він на мене так глянув.
– Тобі того треба?, – спитав таким голосом, що я замовкла.
Я чекала, що Марія Степанівна прийде мене клясти. Думала, скаже: «Збила чоловіка з пантелику, коли в нього вдома горе, заманила борщами». Я готувалася виправдовуватися, хоча в душі розуміла — що я могла зробити? Сергій прийшов сам, кинув сумку біля порога і сказав: «Буду жити в тебе». А я прийняла, бо хотілося жити, а не просто існувати в чотирьох стінах.
Хвіртка рипнула. Серце підскочило до самого горла. Марія Степанівна зайшла повільно, важко спираючись на палицю.
Вона не виглядала розгніваною, швидше — дуже втомленою.
— Доброго дня, Ніно, — сказала вона, сідаючи на запропоновану табуретку. — Не бійся, я не кусатися прийшла.
Я кинулася до чайника, заходилася розставляти чашки, аби тільки не мовчати.
— Ви пригощайтеся, Маріє Степанівно, я ось пиріг з яблуками спекла, ще теплий.
Вона подивилася на пиріг, потім на мої руки.
— Та не метушися ти так. Сядь. Нам треба поговорити про те, як ви далі з моїм Сергієм жити збираєтеся. Ти ж розумієш, що він там залишив?
Я опустила голову, відчуваючи, як обличчя заливає жар.
— Знаю. Дівчата. Юля вчиться ще, Ірина в місто збирається вступати.
— Не тільки дівчата, Ніно. Там дитина. Оксанка. Їй року немає, а вона батька не знає. Він на неї дивитися не може, бо бачить у ній причину, чого Віри нема. Але ж дівчинка не винна, що так сталося. Юля на собі все тягне, дитина на руках, уроки при свічці, бо втомилася так, що очі злипаються. А я? Я сьогодні є, а завтра мене не стане. Хто тоді за нею дивитиметься? В дитбудинок віддасте?
Ці слова вдарили мене в самі груди. Я ніколи не дозволяла собі думати про це так прямо. Сергій завжди казав, що мати впорається, що дівчата вже великі. А виявилося, що за його мовчанням ховалася звичайна чоловіча слабкість. Мені стало холодно, попри те, що на кухні було натоплено.
— Я йому казала, Маріє Степанівно… — прошепотіла я, ледь стримуючи сльози. — Казала: «Сергію, привези малу сюди, я догляну, мені ж тільки в радість буде, своїх дітей Бог не дав». А він як відріже: «Не зачіпай цю тему, я сказав».
Свекруха зітхнула і поклала свою суху, зморшкувату руку на мою.
— То ти його не слухай. Вже Віра слухала і що? Якби не Сергій з його вічними роботами, то би про себе подумала та до лікаря швидше пішла, а тепер що? Будеш його слухати – не буде ні тобі, ні йому долі. А по совісті вчинеш, тоді Бог над нами всіма змилосердиться.
Вона пішла, а я ще довго стояла біля вікна, дивлячись, як її маленька постать зникає в сутінках. Мене всю трусило. Я любила Сергія, але в ту мить мені стало не по собі, стало соромно і за нього, і за себе.
Увечері, коли він прийшов з роботи, пахнучи мазутом і втомою, я не стала накривати на стіл.
— Сергію, збирай речі, — сказала я спокійно, хоча в грудях усе стискалося.
Він завмер, розшнуровуючи черевика.
— Що це ти видумала? Що сталося?
— Мати твоя була. Розповіла, як Юля з ніг валиться, як дитина росте сиротою при живому батькові. Я так не можу. Я думала, ти чоловік, а ти від проблем до мене під спідницю втік. Якщо Оксанка тобі не потрібна, то і я тобі не потрібна. Іди додому, Сергію. Повернешся лише тоді, коли забереш дитину.
Він випрямився, обличчя потемніло, стало наче кам’яним.
— Ти не розумієш… Кожного разу, як я її бачу, я бачу похорон.
— То навчися бачити в ній продовження життя! — я вже не стримувала голосу. — Вона — частина твоєї дружини, яку ти так любив. Іди.
Він пішов. Тиждень я не знаходила собі місця. Постійно плакала, картала себе, що, може, занадто різко обійшлася з ним. Адже я знову залишилася одна у своїй пустій хаті. Але десь глибоко в душі жевріла надія, що Марія Степанівна мала рацію щодо свого сина.
Минуло днів десять, коли на моєму порозі знову з’явився Сергій. Він мав вигляд людини, яка не спала кілька ночей підряд. Очі почервоніли, волосся розпатлане, але погляд став іншим — м’якшим, чи що.
— Приїжджай завтра, — сказав він хрипко. — Юля з мамою чекають. І Ірина приїхала з міста на вихідні. Познайомитеся.
Я нічого не запитала, просто кивнула, відчуваючи, як з серця падає величезна брила.
Наступного дня ми пішли до нього. Я всю дорогу молилася про себе. У мене в сумці лежала велика лялька і кілька пачок печива — такі маленькі дрібниці, якими я намагалася прикрити свій страх. Я страшенно боялася зустрічі з дівчатами. Особливо з Іриною — Сергій казав, що вона має важкий характер, зовсім як він.
Коли ми зайшли на подвір’я, я відчула на собі кілька пар очей. Марія Степанівна сиділа на лавці під старою грушею, Юля поралася біля літньої кухні, а Ірина стояла біля ганку, схрестивши руки на грудях. Вона дивилася на мене з викликом, ніби перевіряла мене на міцність.
— Добрий день, — ледь вимовила я, зупинившись біля хвіртки.
— Добридень, — відгукнулася Юля, витираючи руки об фартух. Вона була така юна, але в очах світилася якась недитяча втома.
Сергій мовчав. Він стояв осторонь, розглядаючи власні чоботи. Запала така тиша, що було чутно, як десь у сусідів скрипить колодязь. Кожна секунда здавалася мені годиною.
Раптом із дверей хати вибігло щось маленьке. Дівчинка в коротенькій сукенці, з розпатланими світлими кучерями. Вона тупала ніжками, невпевнено тримаючи рівновагу, і тягнула за собою якогось старого ведмедика.
— Оксанко, стій! — гукнула Юля, але мала вже побачила нас.
Дівчинка зупинилася посеред двору, побачивши нову людину. Вона великими, ясними очима дивилася прямо на мене. Я затамувала подих, боячись навіть поворухнутися. Усе, що я готувала в голові — всі ті вітання — вилетіло в одну мить. Я просто бачила дитину, яка ще не знала, як складно бути дорослими.
Оксанка зробила кілька невпевнених кроків у мій бік. Вона зупинилася зовсім близько, нахилила голову набік і раптом простягнула до мене свої маленькі долоньки.
— Ма-ма? — запитала вона з такою надією, що в мене перехопило подих.
У мене всередині все обірвалося. Я впала на коліна прямо в пил подвір’я, не звертаючи уваги на чистий одяг. Підхопила це тепле створіння і притиснула до себе так міцно, як тільки могла.
— Ма-ма, — повторила Оксанка і погладила мене по щоці.
Я розплакалася. Не від болю, а від якогось неймовірного відчуття того, що я потрібна. Я відчула, як за моєю спиною Сергій важко зітхнув. Озирнулася — він стояв, закривши обличчя руками, і його могутні плечі здригалися від беззвучного плачу. Ірина, яка до цього трималася так холодно, раптом відвернулася і швидко пішла в глиб саду.
Марія Степанівна підійшла до нас, поклала руку мені на голову і тихо промовила:
— Ну от і добре. От і молодці. Тепер будемо жити.
Того вечора ми вперше вечеряли всі разом. Було багато розмов: Юля розповідала про навчання, Ірина ділилася планами на життя в місті, але вже без тієї колишньої колючості. Сергій постійно поглядав на Оксанку, яка сиділа в мене на колінах. Він вперше за довгий час посміхався — не губами, а самими очима.
Я дивилася на них і розуміла, що моє життя тепер не буде легким. Будуть і капризи, і хвороби, і підлітковий вік у Юлі, і, можливо, довгий шлях до серця Ірини. Але в цю мить, коли маленька Оксанка заснула у мене на руках, я відчула, що нарешті я вдома.
Ми залишилися жити в цьому великому будинку. Я перевезла свої речі, хоча Сергій спочатку пропонував повернутися до мене. Але я сказала: «Ні, дівчатам потрібен цей дім, тут все їхнє».
Марія Степанівна стала мені справжньою підтримкою. Вона ніколи не втручалася в те, як я готую чи прибираю, але завжди була поруч, коли треба було просто виговоритися або порадитися щодо дітей.
Час ішов. Оксанка росла, називаючи мене мамою. Я ніколи не прагнула замінити їй Віру, і ми з дівчатами вирішили, що коли вона підросте, ми обов’язково розповімо їй правду. Вона має право знати про жінку, яка подарувала їй життя ціною власного.
Якось восени, коли листя на груші вже почало жовтіти, ми з Сергієм сиділи на ганку. В хаті Юля допомагала Оксанці вчити перші літери, а Ірина прислала нам листа, що отримала першу підвищену стипендію.
— Знаєш, Ніно, — раптом сказав чоловік, стискаючи мою долоню. — Я тоді, після лікарні, думав, що серце моє теж померло. А виявилося, воно просто чекало, поки ти його відігрієш.
Я просто притулилася до нього, дивлячись на зірки, я плакала від щастя.
