Олексія я вибрала сама, перша запропонувала зустрічатися і сказала, що при надії. він не став відпиратися і ми одружилися. поїхали жити до його батьків в іншу область.
Свекри любили мою Надійку, балували, а от Олексій був геть іншим, здавалося, що він строгий батько, але я відчувала, що він знає все.
Коли Надійка падала, то він казав, що вона не має плакати, має бути мужньою, але я бачила, що він просто не хоче взяти дитину на руки та приголубити і пожаліти. Так само вона не мала капризувати, голосно говорити, голосно сміятися, бути присутньою в кімнаті, де він відпочиває.
Чомусь так сталося, що більше дітей у нас не було. Донька виросла надто швидко і поїхала вчитися в мою область, жила у моїх батьків в приватному секторі і дуже рідко мені телефонувала.
Я розуміла чому, адже я ніколи не ставала на її бік, коли у неї були суперечки з батьком, а перечилися вони на усьому.
– Знаєш, мамо, у мене єдині щасливі спогади у дитинстві, коли ти везла мене до бабусі. Там у мене були друзі, там був дядько Василь, який вчив мене і на велосипеді кататися і на дерево залазити, він вчив свою доньку, і не відганяв мене, коли я біля нього крутилася. А мій тато що?
Від такої розмови я блідла. Василь має доньку… що ж, я так і знала, добрі ж люди не дарма язиком плекатимуть.
Я любилася з Василем і заміж за нього вийти хотіла, аж тут поїхала на навчання. А мені й доносять, що ходить він до іншої і та вже при надії, от я й на Олексія переключилася зопалу.
Все життя прожила на чужині біля нього, наче замолюючи провину. Батьків його доглядала і його, коли він зляг та рано пішов. Донька не приїхала до батька, передала, що мені співчуває і мої батьки потребують допомоги, то хай я переїжджаю.
– Що ти там сама будеш?
– А хто могили догляне?
– Мамо! Я думала ти розуму наберешся, а ти й далі за своє? Вже після всього так йому догоджатимеш? Може, й оселишся біля нього, щоб далеко не ходити?
Не могла я вернутися, не могла. Там же Василь. Але прийшлося, бо мама злягла.
Так я вернулася до рідного дому. Василь жив по сусідству, але то вже не був той парубок, а зігнутий життям чоловік.
– Жінка зараз в Італії, доньку з родиною туди перетяла, а він отак сам живе вже років десять, – розповідала мама.
І така мене взяла злість. І сам життя до ладу не прожив і моє зіпсував. Нащо тепер попри хату мою ходити та дивитися тим поглядом?
Мої переживання розбавляли приїзди доньки з онуками, тоді хата наповнювалася сміхом і спогадами. Надія часто кликала в гості й Василя.
– Ходіть, дядьку, діти сумують за вашими казками.
І той приходив, дивився на мене з-під лоба та дітям плів небилиці, а ті аж вищали від захвату.
– Оце. Мамо, справжній дідусь, а не те, що мій батько, – казала донька.
– Так він і є твоїм батьком, – сказала я і раптом почула, як всі навколо затихли, – так, Василю, ти батько моїй Надійці, а це твої онуки.
І я пішла до хати.
Василь якось пробує налагодити зі мною стосунки, поговорити. А я й не хочу. Нащо мені хтось, якщо я життя вже прожила.
Донька он зі мною не розмовляє, каже, що Олексій був нікудишнім батьком і якби я її любила, то би його давно покинула.
Не знаю, добре бути мудрому здаля, а, коли сам не знаєш, як дитину прикрити, то довіку вдячний людині, яка дає тобі своє прізвище. А ви якої думки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
