fbpx
Історії з життя
«Чому ти такий спокійний? У тебе ні дружини ні дитини, а ти в комп’ютері сидиш. Не насторожує перспектива посивіти на самоті?». Відповідь сина ошелешила і я вперше задумалась над своїм життям.

«Чому ти такий спокійний? У тебе ні дружини ні дитини, а ти в комп’ютері сидиш. Не насторожує перспектива посивіти на самоті?». Відповідь сина ошелешила і я вперше задумалась над своїм життям.

“Моєму синові 35 років. Мені 65 років. З’явився він у мене пізно, як тоді вважалося. Довгий час ми з чоловіком не могли зачати. І я вже тоді почала переживати – а чи застану я онуків. Адже поки підніму сина, дам йому освіту, допоможу в житті, то вже сама зістарюсь. А мені так не хотілося б бути старою бабусею і не мати можливості побігати з онуками на майданчику, відвести їх в сад, забрати зі школи.

І ось мої найгірші очікування справдилися. Моєму синові на даний момент 35 років. Він не збирається одружуватися а про дітей і мови немає. Я вже його просила хоча б “на стороні” дитину “зробити”. Хоч так я стану бабусею.

Так, я розумію, що мої слова егоїстичні і що нормальні і адекватні матері не повинні так говорити. Але, якщо це мені життєво необхідно, то що робити?

Я сьогодні знову підійшла до сина і задала питання:

— Чому ти такий спокійний? У тебе ні дружини ні дитини, а ти в комп’ютері сидиш. Не насторожує перспектива посивіти на самоті?

На що мені син мене ошелешив:

— Мамо, ти тільки прокинулась? Мені вже 35 років. Я дорослий хлопчик. Але, мабуть не настільки дорослий, раз досі живу з тобою в одній квартирі. Ти ж мене сама нікуди не відпускала. Згадай, що ти влаштувала останнього разу. коли я повідомив, що житиму з Ларисою. Ти ж залежиш від мене, від твоєї опіки наді мною. Іноді я себе ловлю на думці, що я одружений. Але на тобі! Ти готуєш, переш, прибираєш. Мені зручно і безпроблемно жити ось так. Навіщо мені хтось ще потрібен. Ти не дала мені стати самостійним. І я вже не хочу ним бути. Тому, я навіть не уявляю – а хто ще зможе про мене так піклуватися? Ніхто. Ти завжди порівнювала моїх дівчат з собою і жодна не витримала конкуренції. Тому, я і не знаю, чи потрібна мені родина. А хочеш онуків. … Заведи, мамо собачку або кішку. І заспокойся.

І тут я вперше задумалася про своє життя. Про те, де ж я вчинила не так. Що я зробила, що мій син таке мені сказав. Я ж хотіла як краще. Пізня дитина, бажана. Все йому, все для нього. Опікала його, трусилась, щоб не втомлювався, аби не образив ніхто. намагалась щось замість нього зробити, аби йому в житті легше було. Завжди зустрічала з роботи, гладила йому сорочки. А виходить, що я сама собі викопувала яму?

Всі мої мрії розвіялися в мить. Так  прикро. Тепер не знаю, що робити. Я розумію, що не можна було так. Потрібно було робити з сина більш самостійного хлопця. Але аби усе повернути назад, то й не знаю, чи змогла б його від себе відпустити тоді і знову Але вже пізно.

Найгірше бачити в старості, що твоя дитина нещасна. А виною тому, як не прикро, я.

Передрук без гіперпосилання на intermarium – заборонено.

Головне фото ілюстративне – pixabay.

facebook