fbpx
Історії з життя
Чи могла Світлана хоч слово сказати? Щойно перед нею відкрилась глибина підлості чоловіка в яку й несила повірити. Професор волав, а Світлана навіть плакати не могла. Свідомість просто не хотіла усвідомлювати усього того, що відбувається

Старий професор волав не жаліючи голосу. Здавалось, ще трошки і йому самому потрібна буде допомога. Світлана стояла, мов соляний стовп. Свідомість не хотіла сприймати того, що вона зараз почула. Та й хто в таке повірить, хто ж може подумати, що так можна вчинити?

Щаслива. Так Світлана була щасливою і дуже везучою. Перший шлюб розклеївся сам собою. Чоловік поїхав за кордон залишивши Світлана на згадку трикімнатну квартиру і синочка Богданчика. Вона навіть не переживала через те, що сталось. Просто, здала квартиру і поїхала до мами у мальовниче село жити. Грошей вистачало, ще й відкладала.

З Ігорем познайомилась коли Богданчику сім було. Приїхав майстер, аби перекрити їм будинок, та так і залишився уже в ролі господаря. Гарний він у неї. Високий широкоплечий. За таким і справді, як за кам’яною стіною. І Богданчик до нього прикипів. І мама йому не потрібна, усе з Ігорем та з Ігорем. То човна смолять, то паркан ремонтують, то щось майструють собі удвох.

— Щаслива ти у мене, донечко! – колись сказала їй матір, – Такі чоловіки тобі хороші у житті зустрічаються. Он, Ігор – скарб.

А вже на весні відчула Світлана, що при надії. На першому ж обстеженні Ігор зомлів від новини – трійня. І почалось! Уже й не пам’ятала Світлана з того часу, чи хоч спала вдома. Усе її обстежують та слухають. То туди направляють, то сюди. А коли уже на досить великому терміні лежала на збереженні, зателефонувала матір.

— Богданчику зле, доню. Але Ігор з ним поїхав у обласну. Дзвонив, що через тиждень уже й випишуть. Каже, то йому через те, що швидко росте так недобре стало.

Світлана зателефонувала чоловіку, той підтвердив материну розповідь і сміючись сказав, що то дрібниці. Мовляв, як виявилось у багатьох діток так. Трохи підтримати малого треба, а там усе буде прекрасно. Богатир у них росте. Помічник і просто прекрасний син.

Уже через три місяці на світ з’явились три малесенькі балеринки. Три манюні сонечка. Після появи малих, ще два місяці в стаціонарі Світлана була, але ж ось, нарешті змогла повернутись додому.

Богданчик і справді виріс за той час. Хоч і спілкувалась із старшим сином телефоном, але побачивши одразу помітила його якийсь “землянистий” колір обличчя.

— Росте наш лицар! – сказав Ігор, – Не хвилюйся, з ним усе гаразд. Он скільки усього п’є – махнув рукою на коробочку з виписаним для сина, – Я завтра хочу у місто поїхати. Нарешті знайшов хорошого буса. Думаю грошей, що у нас відкладені вистачить.

І полетіли безсонні дні і ночі. Три ляльки не давали спокою нікому. Світлана на примару стала схожа. Не знала ні який день, ні яке число, чи місяць. Годування, прання, годування. Малі відмовлялись спати усі одразу – лишень по черзі. Отямилась лиш коли Богданчик просто не зміг підвестись з ліжка. Залишивши усе полетіла з ним до спеціалістів.

Старий професор волав не жаліючи голосу. Здавалось, ще трошки і йому самому потрібна буде допомога. Світлана стояла мов соляний стовп. Свідомість не хотіла сприймати того, що вона зараз почула. Та й хто в таке повірить, хто ж може подумати, що так можна вчинити?

По підлозі були розкидані якісь папірці і виписки.

— Чому, я питаю, ви лиш зараз приїхали? Втрачено дорогоцінний час. Тоді ми могли урятувати вашого сина, я про це його батьку казав. Ви, що свідомо його на той світ відправляєте? Де ви, мамо, були? Я зараз наряд сюди викличу.

Чи могла Світлана хоч слово сказати? Щойно перед нею відкрилась глибина підлості чоловіка в яку й несила повірити. Знаючи, що на те, аби врятувати пасинка потрібні кошти він і пальцем не поворухнув. Натомість купив собі авто, омріяне авто. Нове, щойно з салону. За Світланині гроші…

А вона? Чим вона краща? Аби хоч поглянула у карту, аби хоч одного разу поглянула.

Богданчик боровся. Щодня і щохвилини чіплявся за життя. Але…

Через пів року Світлана повернулась додому одна, сива.

Ігор просто зник разом із тим клятим бусом.

А дівчаточка ростуть собі. Щасливі щебетушки.

Автор Анна Корольова.

Передрук заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page