«Чи можна в це повірити?» — запитала у мене добра знайома, коли почула дивну весільну пригоду моїх дітей, розказану моїм сином зі сцени районного будинку культури.
Отож моїм дітям — синові Андрію та невістці Марині — запропонували взяти участь у районному інноваційному заході «Мій зможе» (на кшталт телевізійного, якщо хто бачив). Молоде подружжя радо погодилося. І ось на сцені поміж конкурсними завданнями, аби зробити шоу ще цікавішим, ведучий запропонував жінкам, котрі сиділи за ігровим столом, повідати щось оригінальне про своє весілля. Кожна з учасниць конкурсу із захопленням розповідала свою історію, а у мене від погляду на мою Маринку аж серце похололо. Вона спохмурніла й виглядала трохи розгубленою. Ще б пак — весілля у них, такого пишного, як у інших, і не було. Обоє — студенти платних вузів, вона — стаціонару медичного університету, він заочно навчався в торгово-економічному та працював, щоб утримувати обох. Та й ми, батьки, теж на весілля не спромоглися. То що ж вона розповість?
Із тремтінням я чекала Маринчиної черги, втім, тільки-но дівчина простягла руку до мікрофона, як із боку чоловічої компанії обізвалася ведуча й повідомила, що свою історію хоче розповісти Андрій. Такої розв’язки я передбачити не могла, але помітила, з яким полегшенням та вдячністю поглянула на Андрія його чарівна половинка. Чесно кажучи, я вже і призабула ту дивну пригоду, про яку розповідали мені діти, тож у ту мить і гадки не мала, про що поведе мову мій син. А серце калатало наче дзвін, відбиваючи у скронях свої круговерті.
Він говорив чітко, наче з книги читав, і трохи емоційно, але спокійно. Я не впізнавала свого сина й не могла навіть повірити, що він так запросто може поводитися на сцені перед не однією сотнею пар очей. Андрій говорив ось про що.
— Знаєте, скажу відверто: весілля як такого у нас із Маринкою не було. Так склалося, що ми навчаємося і працюємо в Києві, а живемо у Броварах на квартирі й саме за дві хвилини ходьби до РАГСу. Тож одного дня, вирішивши узаконити наші стосунки та подавши завчасно заяву, у призначений час прийшли до цієї установи і вже за п’ять хвилин були законними чоловіком та дружиною. Оскільки людей на весіллі було у нас чималенько — аж ми удвох, — пожартував Андрій, викликавши цими словами усмішки та шумок у залі, — тож і вибору, як святкувати, у нас не було. Ми взяли пляшку ігристого й подалися до парку Шевченка, що саме навпроти приміщення РАГСу. Настрій був чудовий, тож, відкоркувавши напій, додали собі ще трохи традиційно-весільного синдрому. А оскільки ми з моєю дружиною пвипиваки нікудишні, то більша частина шипучого напою залишилася не випитою. Постала проблема: чим же заткнути пляшку? Корок відлетів хто-зна-куди (тоді ми й не намагалися його запримітити), отже, заповзято взялися оглядати все навкруги. Як я вже казав, своє весілля ми гуляли в парку Шевченка, саме біля пам’ятника Кобзареві промовляли свої весільні тости й корок стали шукати саме тут.
Довгенько нишпорили навколо пам’ятника (уявляю, як воно виглядало збоку), втім, потрібного так і не знайшли. Кажу: «Маринко, ану ж бо давай своє традиційне звернення до святого Миколая». Знаєте, як у народі кажуть, коли щось загубилося і ніяк не знаходиться? «Святий Миколай! Пожартував і віддай!» І що ви думаєте, тільки-но Маринка це промовила, одна з ворон, що теж нишпорили поблизу, просто перед нами злетіла в повітря, тримаючи у дзьобі наш корок, і сіла на голову Шевченкові (даруйте — пам’ятнику). Поки ми підійшли ближче й міркували, як би відібрати у пташини нашу власність, ворона сиділа з корком у дзьобі непорушно, наче застигла й сама стала частиною пам’ятника. Підвівши очі, я вголос прочитав напис: «І мене в сім’ї великій, сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом».
Кажу: «Ти бач, Маринко, як символічно. Тож пом’янімо Тараса Григоровича». У цю ж мить наш корок упав прямісінько нам під ноги, а ворона, голосно каркнувши на прощання, полетіла собі геть. Від подиву я тільки й спромігся промовити: «Спасибі, Тарасе!» Ну що тут іще скажеш. Ось така була у нас весільна історія.
У залі лунали оплески, а Маринка, взявши до рук мікрофона, додала: «Коханий, ти забув сказати, що все це відбувалося саме в день народження Шевченка, 9 березня». Після цих слів навіть ведучий не втримався: «Оце так романтично-патріотична історія. Браво, Андрію! Браво, Марино!»
А чи справді можна в це повірити? Утім, повірите ви чи ні, але це таки було: і весілля, і корок, і ворона, і день народження Шевченка. Життя часом дивує нас своїми чудернацькими пригодами, історіями, збігами, приносить багато сюрпризів — приємних і не дуже, про які ми часто забуваємо, не звертаємо на них уваги. А можливо, часом і варто над ними замислитися: до чого б це? Мої діти завжди були і є патріотами своєї країни, і Шевченків «Кобзар» довгенько катався з моїм сином у його валізі, бо доводилося часто їздити в електричках, поїздах.
Тож у хвилини спокою кожне Шевченкове слово ставало йому наукою, зігрівало душу та змушувало замислитися над важливими життєвими істинами. І тепер я знаю, що цю свою весільну історію мої діти запам’ятають назавжди. Тим більше, що та пляшка з недопитим ігристим і корком із воронячого дзьоба ще довго стоятиме в буфеті поряд із Шевченковим «Кобзарем» — як вічне нагадування про те, чого не купиш ні за які гроші, не проміняєш ні на які весільні подарунки.
Автор – Наталія КОНОВАЛОВА, Куликівка.
За матеріалами – Українське слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
