У Оксани є улюблена тітка Марія, скромна, добра, бережлива і гостинна. І це дуже несправедливо, що про всі кращі емоції дитинства, які подарувала їй тітка Марія, вона може описати такими скупими словами. Тітка Марія заслуговує щонайменше на книгу, а тут така скупість при такій неймовірній доброті.
Найперший спогад, про тітку, коли вона приїздила і завжди мала подарунок для неї з братом. Це могла бути якась плеченька чи цукерка, але завжди було приємно знати, що тебе чекає сюрприз. Вона ще казала:
– Наталка передає тобі привіт.
– То давайте, – аж підскакує Оксанка, бо ще один подарунок!
– Та я вже передала.
Тоді вона була вперше зла на тітку: отак потішити подарунком і в момент віддати комусь іншому. Невже, братик перехопив той «привіт» першим. Але братик не брав ніякого привіту, а скоріше наминав цукерку, щоб Оксанка не забрала.
Ще тітка варила кисіль з чорними ягодами. Морозила влітку, а взимку, коли Оксанка приїздила, то варила кисіль і додавала туди справжні лісові ягоди. Оксанка ще з холоду, за вікном паде сніг, а пахучі ягоди гріють, як батарея.
Тітка подавала все на блюдечках з салфеточками, малесенькі ложечки з тоненькими візерунками, спеціальне горнятко для гарячих страв з двома вушками. Далі вона бережно мила все і складала в сервант поруч з іншими красивими скляночками, горнятками, тарілками… Тітка рухалася дуже м’яко, ніби пливла, в її руках посуд не дзенькав пискливо, як бувало у мами. Тут було приглушене світло, велика плюшева черепаха і лялька-«нєваляшка». Оксані можна було бавитися, якщо все поскладає на місце і буде дуже бережна.
Коли Оксана вже була студенткою, на неї теж чекав її улюблений кисіль з чорними ягодами, акуратна чиста кухня і все ті ж черепаха, і лялька. Вони дивилися на неї з шафи і вітали. Тітка клопоталася з посудом і так само бережно витирала і складала в шафу, бо все мало бути в порядку.
Потім Оксана приводила свої діти бавитися з старими ляльками. Вони розглядали їх, як щось страшне й незграбне. Молодша, навіть, боялася тої ляльки з облізлою фарбою, а на черепаху просто сідала, як на крісло. Оксана бачила, що тітка таку неповагу до свого майна сприймає дуже болюче, адже ображають її старих друзів. Тоді, чи не вперше, Оксана окинула поглядом цю затишну, любу квартиру і побачила, що кращі часи давно минули. Стало так сумно, що ще трохи й мине її люба тітка Марія. Вони подивилися одна на одну і все зрозуміли. Таке от життя. Приносить щось нове і забирає старе. Постійно вперед, швидше, ще швидше.
І у її дітей не буде ще одної пристані, де вони матимуть найкращі спогади, які їх грітимуть все життя чорницями і вірно чекатимуть на полиці.
– То, Оксанко, вже старість. До кращого не йде. Як мене не стане, то це все повикидаєте.
– Ой, ви ще он які молоді, так що не вигадуйте.
– Я й не вигадую. То життя, треба до всього бути готовим.
Чого вона від неї не перейняла цю спокійну впевненість? Бо її мама була така ж неспокійна як і вона. Завжди кудись летіла, щось не встигала і забувала. А тут завжди були раді і завжди були вдома. Це була така доброта, яку не забрало ні тяжке життя, ні побутові чи сімейні прикрощі, а їх було дуже багато.
– Те, як вам вдається все так гарно робити?, – питала колись дитиною.
– Я просто хочу аби тобі було добре, – казала вона.
Цікаво, чи мучила її колись думка, що хтось заходить в її особистий простір, забирає в неї енергію, харчується її енергією? Що чужі проблеми обтяжують і треба відіслати цю людину, навіть, рідну, вирішувати їх на самоті, щоб вона не засмічувала твою ауру. Що не треба витрачати свій ресурс на когось, треба жити своїм життям і так далі…
Тоді б у неї не було ніколи її тітки Марії.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото Pexels.
