fbpx
Історії з життя
Чи правильно робить сьогодні? Чи не осудять родичі, а найперше – син? Віддавала ж бо заміж… невістку! Марія обережно обгорнула рушиками пару образів, прихилилася на хвильку до ликів святих і змовкла. Вагання так і тупцялося нерішуче у свідомості, не давало спокою думкам

Марія обережно обгорнула рушиками пару образів, прихилилася на хвильку до ликів святих і змовкла.

Вагання так і тупцялося нерішуче у свідомості, не давало спокою думкам. Чи правильно робить сьогодні? Чи не осудять родичі, а найперше – син? Віддавала ж бо заміж… невістку!

Цей життєвий каламбур у сім’ї вчинили найдорожчі – діти. Бо ж до того усіх зусиль прикладала, щоб було у ній і хліба, і злагоди, і спокою. Щоб усе, як у людей…

За матеріалами – “Є”.

Тож так само і склалося, як у людей. Сучасних, щоправда. Бо якогось вечора син, другокурсник ремісничого училища, увійшов до батьківської кімнати. Постояв, а тоді, наче перед стрибком з трампліна, видихнув і оголосив, що незабаром стане батьком. Добре, що сиділа, бо враз млість охопила і зів’ялило усю… Чоловік, що не палить уже років зо п’ять, потягнувся автоматично до кишені, але натомість витягнув пластинку з пігулками і вилущив собі під язик пігулку…

Малий же ще, зелений навіть – всього сімнадцять лише! Який же з нього батько?

– Ну, а..? – спромоглася на запитання.

– Ма, вона хороша, любить мене! – Вовка, переступивши той «момент істини», ожив і пожвавішав.

– Хто вона? Звідки? – допитувалася, а в голові з’являлася насторога: «Окрутила хлопця!»

А вже назавтра все виявилося банально-простим: невістка –шістнадцятилітнє дівча з помітним уже животиком – такими закоханими очима зирила на її сина, що усі думки про «окручування» зникли самі собою. Бо ж нічого спільного у неї з еталоном жінки-вамп.

Галинка навчалася в одному училищі з Вовкою і виявилася привітною і роботящою дитиною. Тож Марія поволеньки відтанула серцем, пробачила невчасне її посягання на свободу свого чада. Тим більше, що, на відміну від нещедрого на синівську ласку Вовки, Галинка тулилася до неї: нерідко, бувало, пригорнеться, поцілує, лагідно щось прошепоче… Може, від сирітського життя і хронічної нестачі рідної при кожній оказії звала Марію матір’ю. Здавалося, смакує оте напівзабуте в дитинстві «мама», «татко» – навіть чоловік про те якось обмовився з доброю усмішкою.

З появою малого Іванка молода сім’я вирішила жити окремо. Не заперечували: допомогли винайняти житло, поділилися харчами, із задоволенням навідувалися в гості. Проте з часом Марія все рідше заставала вдома сина, а невістку, навпаки – частіше бачила, проте заплаканою. Стало все зрозумілим, коли якось зателефонував Вовка: «Відтепер живу у Світлани, бо кохаю по-справжньому саме її. Мамо, я хочу бути щасливим з нею!»

Краялося серце, бо і синового щастя хотіла, і Галинку донькою вважала.

– Ти не цурайся нас, дитино, – винесла своє рішення при зустрічі, – бо ми вже давно не чужі з тобою. Іванка теж виростимо разом…

Невістка й справді була їй за рідну: і поговорити щиро, і городину разом садять-збирають, та ще й у село до Маріїних свекрів поїхати допомогти не цуралася. Сердився на те Вовка, проте був «критий» одним батьковим аргументом: «Твоя ж Світлана не зробила так жодного разу».

– То хто ж таки у вас невістка справжня? – дивувалися сусіди.

Син на той час уже вдруге став батьком тож ділили подарунки між обома онуками, свою батьківську і свекрівську прихильність – теж.

Якогось дня Галинка навідалася до них не одна: малий Іванко «осідлав» високого білявого молодика. Марія бачила сяючі оченята онука, теплий зустрічний погляд незнайомця. Заболіла згадка: її Вовка вже давно не дивиться такими очима на малого, навіть уникає розмов про нього…

Андрій – так звали невістчиного друга – виявився під стать Галинці – такий же добродушний, веселий, та ще й до роботи вдатний. А шлях до її серця вторував – через малого. То солодощів Іванкові принесе, то гуляти йдуть разом, то пограється з ним… Самій же Галинці на привезені з заробітків гроші купив пральну машину: сказав, щоб менше руки натруджувала!

Вона ж, однак, серйозних стосунків боялася: студила на воду, на молоці обпікшись, як то кажуть. Все ж наважилася: якогось вечора напросилася в гості, попередила, що прийдуть з Андрієм у важливій справі. Помітно було, що чимось схвильовані, на обличчях обох – тривога й вагання.

Не квапила Марія з розмовою, запросила до столу. А просто посеред якогось буденного обговорення Андрій не витримав:

– Галю, ну, кажи вже, не тягни!

Невістка взяла за руку Андрія, разом підійшли до Марії, що сиділа біля чоловіка:

– Мамо, тату, – звернулася, пильно і вдивляючись у вічі кожному. – Я прошу вашого дозволу на шлюб із Андрієм. Мов рідних прошу, бо ж не маю своїх. Ви моя єдина рідня… А ваша думка в цьому – вирішальна.

Довгі ночі були для Марії такими скороминущими, бо стільки передумала в них, стільки пережила!

Хай би ж у парі з Вовкою… І Андрій хлопець славний… А може, і повернувся б згодом син до Галинки… Але ж у Світлани теж їхнє внучатко… А Іванкові добре з Андрієм…

– А ти що про все це думаєш? – побачила якось, що й чоловікові не спиться.

– Думаю, Марійко, що подаруємо дітям на весілля, та як відгул заробити на цей день, – спокійно, як про все вирішене, відповів чоловік. – А ще ж, кажуть, ікони нові треба для благословення до вінця…

Наречена була справжньою королевою невеличкого весільного балу. Та й Андрій почувався володарем казкового багатства, аж світився від щастя! А молодою парою милувалися всі гості.

У місцевому залі святкових обрядів молодята брали шлюб, благословенні іконами з рук Марії та її чоловіка. Стала Галина на рушничок щастя, простелений свекрами, перші вітання молода сім’я прийняла також від них – щирі, сповнені сердечних побажань вічної любові.

У розпалі весільного застілля до них підійшов Андрій. За руку його тримала Галинка.

Стихла музика. Першою заговорила наречена:

– Дорогі мої гості! Сьогодні я дуже хочу подякувати цим двом найчудовішим людям за те, що стали моїми батьками, за розділений навпіл зі мною шматочок хліба, за місце для мене у своєму серці… Вклонилася, до землі їм, рвучко обняла кожного, а вже далі продовжив Андрій:

– Моє щастя було б неповним цього дня без вас. І я, як і Галинка, батьків не маю. Ви замінили їх моїй дружині. При свідках прошу дозволу і собі називати вас мамою і татом!

Марія, стримуючи сльози, мовила:

– Добре, сину!

Десь краєм ока бачила щасливі сльози на щоках гостей, відчувала, як легенько-схвивально стиснув потай її руку чоловік. Якусь мить – на мікросекунди – їй здалося, що образи-благословення засяяли ясніше, а Богоматір навіть усміхнулася…

Автор – Леся Гудзь.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook