Ну нарешті вона їде додому. Потяг поволі постукував колесами під’їжджаючи до станції. На пероні привітно махали руками ті хто зустрічав подорожуючих. Всього три тижні вдома не була, а ніби зо два роки десь гуляла. Марія Степанівна поволі здолала стрімкі сходинки вагону. Ось і донька з дітлахами зустрічають. Обліпили бабусю з усіх сторін і весело скрекочуть одне одного перекрикуючи – новини улюбленій бабусі розповідають.
Марія Степанівна ніколи не була здоровою жінкою. Раз на пів року мусила їздити до санаторію, аби її ще з дитинства несправний моторчик, що або голосно стукотів, аж у жар кидало, то тихо через раз постукував, працював гарно і справно. Хай, як там не було, але має донечку і он, п’ятеро веселих дзвіночків – онуків.
— Ну, як, мамо? Як себе почуваєте, – турботливо мовила донька.
— Та ніби й нічого. А де ж зять? Ти, що ж, сама за кермом.
Донька весело посміхнувшись розповіла, що чоловік її чимось зайнятий. Але говорила те так загадково, з таким блиском у очах, що Марія Степанівна зрозуміла – на неї чекає сюрприз. Чи то недуга її так на рідних впливала, чи такі вже вони були, але щодня кожен намагався одне одному щось приємне зробити. Так ще за часів, коли чоловік її живий був робилось а молоді перейняли ту звичку і собі.
Та не добрим той сюрприз цього разу виявився. Уже через годину розганяючи відчайдушною сиреною рідких перехожих, на подвір’я Марії Семенівни влетіла швидка. Пізно. Залишилось лиш підтвердити час коли душа жінки розпрощалась із цим світом. А все через ластівок. Через них Марія Семенівна Богу душу віддала прошипівши на останок такі гіркі для зятя і доньки слова.
∗ ∗ ∗
Ще з самого ранку Петро, зять Марії Семенівни, узявся до роботи. Забетоновані труби вже три дні стояли чекаючи, коли ж нарешті він стане до роботи. А роботи було. Перед вхідними дверима теща уже давно просила зробити накриття. Але все то часу, то грошей на матеріали не було. А цьогоріч дружина отримала гарні відпускні, тому саме на оте, омріяне бабусею накриття грошей і вистачило.
Для початку потрібно було розшити піддашок, аби добратись до балок. Тут ще з дідів прадідів висіли ластів’ячі гнізда. Ціле галасливе містечко у них тут утворилось. Відірвав першу дошку і на землю посипались сіренькі будиночки-гніздечка. Що не впало саме, допоміг лопатою, адже працювати треба, час іде. Уже і балки встигнув кинути, саме прикручував останню дошку, коли на подвір’я заїхало авто з тещею і його сім’єю.
Старенька поволі вийшла з авто, глибоко вдихнула повітря рідного дому і нарешті її погляд упав на зятя. Спочатку посміхнулась, а потім якось неприродно скрикнула і підбігла до хати. Уся земля встелена пір’ям. То тут то там попискували малесенькі пташенятка, поруч галасуючи літали ластівки. Жінка стала на коліна і заливаючись сльозами почала збирати ті крихітні, ще геть прозорі живі істоти.
— Чи ти людина? – сповненими відчаю голосом мовила Марія Степанівна. – Що ж ти наробив? Чи очі твої не бачать, а вуха не чують. Це ж діти малі. А ти… Не бачити тобі щастя на цьому світі. Не матимеш спокою нехристь, доки не спокутуєш… – договорити уже й не змогла. Закрила очі навік.
Так і стоїть уже третій рік бабчина хата з незавершеним накриттям перед порогом. Зять і донька живуть у своєму домі, а на подвір’ї Марії Семенівни за хазяїв ластівки. Вони знову набудували гнізд попід стріхою і виводять пташенят.
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.
