Хоч я й думаю, що це випадковість, але все по порядку.
Коли я була ще юною дівчиною, то бігала з дівчатами до однієї бабки, вона всім говорила одне і те ж, але ж то дівчата: то на Андрія ворожать, то ниткою з голкою дух Шевченка викликають… От що взяти з молодого розуму?
І ось прийшла й я і та жінка мені каже:
– Ти вийдеш заміж і матимеш двох дітей, але кохання своє знайдеш між небом і землею.
Мене це розсмішило. Звичайно, що дітей у мне буде двоє, бо ж усі мають практично по двоє дітей – що тут здогадуватися.
Але от фраза, що я знайду кохання між небом і землею, то одразу відпадає. По-перше, я боюся висоти і нікуди високо не лажу. Якщо жінка натякала на якийсь політ, то про це й мови не могло бути, адже я не мислила свого життя поза селом. І так чудо, що я поїхала вчитися в іншу область.
Отак ми між собою по хіхікали і вирішили, що моє передбачення найгірше і дарма я заплатила за це гроші.
Ми час від часу ще тримали контакт з дівчатами після закінчення училища.
Я вернулася в своє село, де вже мала місце для вчителя початкових класів. Заміж вийшла за колегу, вчителя географії.
У мене було двоє діток, господарка, городи і я нічим не відрізнялася від сільської мешканки, хіба тим, що була гарно вбрана кожен день.
Чоловік мій… Так наче його й не було, бо жив в якомусь світі, де він бавиться в великого методиста з планом стати директором школи. Він настільки захопився своєю кар’єрою, що не дуже й звертав увагу, як там я чи діти.
Не знаю, як я дотягнула до моменту, коли діти поодружувалися сама і сама. Знаєте, коли вчиш, як правильно жити, а в твоїй родині все якраз навпаки і всі це знають… Нема мови про підтримку чи розуміння, а тим більше про повагу…
І покинути його нема через що і жити отак вже сил нема.
Нарешті після тридцяти років спільного життя я таки наважилася.
– Давно треба було це зробити, – погодився чоловік і все, по емоціях.
Не знаю, як кому, але мені хотілося саме чоловічої теплоти, обіймів, ласкавого слова… Я хоч і вже мала п’ятдесяту на носі, але ж кожна жива істота хоче тепла і ласки.
Та кота поглядь і вже на тебе не шипить, а муркоче та спинку вигинає.
Діти мене зрозуміли і склалися грошима та купили мені автобусну подорож Європою.
Це для мене був і стрес, бо я рідко з села виїжджала, і велика радість, бо все навколо було таке гарне, казкове.
Я не жартую, такі старовинні будинки, що здається вийде з-за року рицар в обладунках і стане переді мною на коліна і запропонує руку і серце.
«От, про що думає вчителька перед пенсійного віку», – сміюся про себе.
І ось пішли ми на екскурсію і зайшли в прозорий ліфт, а я й так висоти боюся, а тут ще й прозорий ліфт! Та мені ноги взагалі підкошуються!
І раптом я відчула, що хтось взяв мене за руку, я підняла очі і побачила, що то чоловік з нашої групи, він мені усміхнувся і прошепотів:
– Я теж не люблю висоту, тому краще дивитися на когось в ліфті.
Я зашарілася, мов дівчинка! Хоч я й не всіх пасажирів впізнавала, але цього чоловіка я запримітила і він мені одразу сподобався.
Відтоді ми сіли разом і почали один одному розповідати про себе, про роботу, дітей.
Після цієї поїздки Павло мені запропонував вийти за нього заміж і ми тепер живемо в його квартирі і я шалено закохана! Тому мені й спало на думку, що я покохала між небом і землею!
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
