Маленьку Оленку я тримала до хреста шість років тому, це була омріяна дитина для Віки і Петра, адже вони на неї чекали цілих п’ять років.
Скільки грошей пішло на всілякі обстеження і не передати. Вірина бабуся об’їздила всі храми в окрузі і всі прощі, про які тільки повідомляли в церкві і Віра з нею, але дітей все не було.
А тут поїхали на відпочинок на озера і через дев’ять місяців з’явилася на світ Оленка.
Звичайно, що тут знову пішло купа грошей, бо ж підтримка і таке всяке, але ж воно того вартувало.
Чому я так часто кажу про гроші – бо Віка мені ввесь час скаржилася, що грошей катастрофічно бракує, особливо зараз, коли Петро вирішив більше не їздити на заробітки, а бути дома поруч з дружиною і дитиною.
– Що та робота? Принесе кілька тисяч і вже їх нема. Я вже йому скільки разів казала аби десь їхав і привіз більше, а він ніяк.
Павло казав, що заробив на квартиру і машину, то тепер має повне право відпочити вдома.
– Звичайно, я його розуміла, але ж скільки можна відпочивати? Рік минув, другий, третій, дитина росте, а ціни ще більше, а у нього зарплата на місці стоїть, – казала мені Віка.
Доходило у них до дуже серйозних розбіжностей, мало Віка додому з дитиною не йшла, бо вже скільки можна в батьків позичати.
– Я то в мами позичу, то бабуся мені дасть гроші, бо ж я теж хочу гарно виглядати і вдягатися, а він цього не розуміє, – провадила Віка.
Про те, щоб самій піти на роботу й мови не було, адже дитина була дуже до неї прив’язана, і не відзначалася міцним здоров’ям. Віка пробувала давати донечку в садочок, але там день піде, а тиждень дома.
І ось дитині вже шість років, а у Віки жодного шансу вийти на роботу по спеціальності, по-перше, бо нема досвіду, а, по-друге, зарплатня ще менша, ніж у Петра.
Одного разу вона до мене прийшла засмучена, сказала, що поїде на заробітки, бо вже так жити не може.
– Він мене кожною покупкою дорікає, я зароблю собі грошей і буду мати стільки, що він буде ще в мене просити.
Віка поїхала на заробітки спочатку на два місяці, потім на три, потім на чотири.
Казала мені, що важко їй працюється, але вона знає для чого.
– А за дитиною сумуєш, – питаю я її.
– Звичайно, але я певна, що Павло і його мама добре за нею дивляться.
Павло й справді доволі добре порався з дитиною, я час від часу приходила, щоб погратися з похресницею і переповісти Віці, що відбувається вдома.
Бо ж мало, що може бути, коли дружини поруч нема, мати рідна таке прикриє і не розповість невістці, а от подруга вірна, якою я являюся, все скаже в очі.
– Нікого нема біля нього, дитина здорова і нагодована, – кажу я подрузі і хоч так материнське серце заспокоюю.
Але одного разу я не витримала. Справа в тому, що Віка жалілася, що й руки болять і додому хочеться і я тоді й спитала Петра в лоба:
– А як же ти можеш отак дружину відпустити? Та ж вона тендітна жінка і мати, а ти її в чужу країну?
– А вона як собі думала? То мене відправляти, то нормально? Ні, хай подивиться, як то тяжко заробляються гроші, хай відчує, яке то ставлення за кордоном до тебе… Хай… А тоді хай подумає, де ділися мої гроші, які я так тяжко заробляв – на золото і гору взуття, на гори непотрібного одягу, який вона вже не носить, бо не модний і треба нову гору… Хай працює.
Я думаю, що це відповідь чоловіка, який більше не любить свою дружину. Як мені про це сказати подрузі?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
