– Яку любку? В мене весілля золоте! Дружині букет вибираю, – сказав дідусь і далі продовжив бурмотіти, яка ж молодь пішла.
– Мені ось той букет, а решту дідусеві докладаю на букет, – сказав той самий молодий голос.
Ось так зустрілися двоє людей, які потім ніколи більше не зустрінуться, але які допомогли один одному… ще й як допомогли.
Славко зайшов в квітковий кіоск скоріше з розпачу, ніж з бажанням щось придбати для дружини. Вони разом були вже десять років і останнім часом це його зовсім не радувало. Дружина змінилася разюче з моменту їх знайомства, а про себе Славко так не думав. Він вважав себе ще повним сил і енергії, скарбом для будь-якої жінки, а його Оксана вічно всім не задоволена: не така зарплата, не поїхали до її батьків, не поміг дитині з домашкою.
Славко знав, що він подарунок, а тут його отак знецінюють. Це ж просто не справедливо. От щойно вони посварилися через якусь дурницю і він вийшов просто подихати свіжим повітрям.
Гуляв довго і думав, що міг би піти до Дарини, вона давно йому оченятами кліпає.
І тут він побачив квітковий кіоск і дідуся, який приглядався до кожної квітки, наче оцінював чи достатньо вона гарна, щоб бути подарованою коханій.
Він зрозумів, що грошей на достойний букет в старенького нема.
І він уявив собі, кого ж він хоче бачити поруч себе через п’ятдесят років? Сварливу дружину чи Дарину. Якщо подумати, то через п’ятдесят років вони приблизно однаково виглядатимуть.
Він зайшов в кіоск і далі слідкував за дідусем.
Він навмисне спитав про любку і реакція старенького його потішила! Вірність! Чи хоче він бути вірний Оксані? Вона ж така інколи, що аж подих перехоплює.
І він вирішив, він визначився – купив букет і допоміг дідусеві з його.
Вдома дружина відкрила було рот сказати, що нема чого витрачати гроші на квіти, коли в дитини он знову кросівки розклеїлися… Але потім якось замовкла, зашарілася і притихла.
Роман Дмитрович, а саме так звали нашого дідуся, й справді відзначав золоте весілля, проте… п’ятдесят років тому, він одружився на Інні, найкращій дівчині на світі, з великими зеленими очима і веснянками на все обличчя. Вони одружилися ще студентами і так раділи, коли їм дали окрему кімнатку в гуртожитку.
Інна взялася доводити до ладу убогу кімнатку, десь з’явилися зелені шпалери, ситцеві штори і затерта червона доріжка.
Одяг теж довелося сушити в кімнаті і це Інну дуже засмучувало, адже та нитка, прикручена до двох цвяшків, псувала їй всю її ідеальну картинку.
Далі ось вони вже в їхній однокімнатній квартирі, де зеленими були вже скла в дверях. Вона тішилася неймовірно і засмучувалася від того, що одяг знову ж вони сушили у ванній на прибитих до стіни цвяшках і шнурках.
Потім у них з’явився син Руслан і одягу ставало все більше і сушити було все більше. Здавалося, в ванній неможливо помитися, щоб на тебе не капало з одягу.
Це вже починало дратувати самого Романа.
А потім дратувало все більше і більше.
Одного вечора він знайшов компанію в синьоокій Настуні і вже більше не вертався в родину…
Життя його кидало то туди, то сюди, але тільки з роками, він зрозумів, яке ж то було у нього щастя, яке він вже не в змозі повернути.
Він так і залишився чоловіком Інни, хоч були у нього романи.
Спочатку був надто гоноровим, щоб вернутися.
Далі надто гордим.
Далі було надто пізно.
Допомагав синові чим міг, але батьком йому давно не був.
Вже роки він сам, вже й не пам’ятає скільки, але в цей день він завжди купував квіти і приносив до Інни. Тепер вона їх приймала, усміхалася з чорно-білого портрету і він злився, що на ньому не видно її зелених очей і веснянок.
Цього разу він стояв надто довго і сльози котилися по щоках.
– Тату, – почув голос і обернувся.
Ці очі він не міг забути! Син! Напевно, той давно йому пробачив чи просто у нього було добре серце Інни, але тепер Роман має правнуків. І сенс в житті!
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
