Донька мені гукнула:
– Мамо, тебе якась Аліна питає.
Я задумала, яка ж мене може Аліна питати, бо в мене нікого такого й немає зі знайомих, а потім вся зблідла і аж в піт кинуло.
– Скільки раз тобі казати не брати мій телефон!, – я вихопила телефон і виключила.
Це ж треба! Знайшла! Скільки років пройшло, скільки сотень кілометрів між нами, а вона все не вгомониться.
Історія була дуже банальна – коханий хлопець і рідна сестра. Я ж то наївна думала, що він тоді з нею ну просто випадково, отак сталося, зі мною переплутав, ми ж такі схожі.
Я ж знала, що вона просто отак хотіла забрати, як забирала мої зошити, фломастери, гарні наліпки, плаття і спіднички. Забирала, тільки скривлячись, як тут же мама наказувала:
– Віддай, хай не плаче!
І я мала віддати, бо ж я старша і розумніша.
Аж тут у мене кохання від якого паморочилося в голові, від якого серце калатало і співало…
Мій Олексійчик, моє сонце і місяць. Я вже його й додому приводила, щоб батьки побачили за кого я заміж вийду, а він сам казав, що от-от одружимося. Я вірила і вже дружок собі вибирала, а мама підраховувала чи вистачить грошей на весілля.
Все йшло добре, як ми влаштували з друзями гулянку, в когось був день народження, а моїх батьків не було вдома, от ми й вирішили, що будемо у нас. Аж тут подруга мене за руку тягне, поки я всім та кожному показувала де туалет, ванна, кухня і куди не можна заходити, то мій коханий Олексій теж проводив «екскурсію» з Аліною.
Я не могла повірити, що то правда, просто це не могло бути правдою, адже ми плануємо одружитися. Не слухала ніяких пояснень, а просто втекла. Пожила в подруги кілька днів, як по мене приїхав тато і відвіз додому. Мама стояла, переминалася і сказала, що Аліна вже місяць як при надії і я маю поступитися.
– Ти ще собі знайдеш чоловіка і про це забудеш, а дитині потрібен батько…
Тато теж став на бік сестри, бо ж як інакше? Я посунуся, а Олексій і Аліна мають бути щасливі. З Аліною я так і не говорила – все з нею було ясно.
Пішла до себе, а потім серед ночі поїхала світ за очі. Спочатку вирішила загубитися в великому місті, працювала офіціанткою, жила в захаращених гуртожитках, ліктями вибивалася в світ.
Якось мене батько там знайшов, побачила здалеку його машину і його постать, тому не верталася кілька днів в гуртожиток, а потім вирішила, що поїду за кордон.
Знову все з початку, мене пекло це все і давало сили жити, вчити мову, вчити нову професію. На моє щастя, я познайомилася з українцем і ми вирішили жити разом, а далі й одружилися. У нас донечка і син, вже студенти, я не можу ними натішитися.
Не скажу, що я сильно кохаю Юрка, ми вже надто довго разом, двадцять років, але я знаю, що кращого за нього нема. Про рідних я ні разу не згадала з теплотою, мені від них не треба нічого, ні прощення, ні пробачення. Хай собі живуть і все у них буде добре. Я так для себе вирішила, що залишила їх в минулому житті. І ось телефонний дзвінок.
Читайте також: У мене дуже важливе питання, на яке я не можу знайти відповіді – біля якого чоловіка собі місце замовляти
Як вони мене тут знайшли, в чужій країні? Я рідко кому даю свій номер, хіба колегам, серед них багато є українців.
Просто ж які люди? ти від них вже втекла в чужу країну, не хочеш їх знати чи думати про них, а вони все лізуть до тебе, мов ті щупальця.
Що мені тепер з країни виїздити аби ненароком не побачити Аліну? Я не думаю, що вона мене шукає для якоїсь доброї звістки.
Мені от цікаво – я маю ховатися все життя чи дати їй відсіч?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
