Дівчина продавчиня почувши таке почервоніла і знітилась. Дивилась то на мене, то на доньку мою із зятем. та й я теж від здивування рота роззявила. А донька долоню мою у руці тримає і стискає тихенько, мовляв. тільки мовчи, мамо, мовчи.
За кордоном я уже більше двадцяти років на заробітках. Їхала у ті часи. коли з роботою було у нашій країні туго. Чоловік у мене усе життя здоров’ям похвалитись не міг, а у нас донька підростала. Я розуміла, що тут на хліб грошей не маю, де узяти їй на навчання. а вона в мене розумницею росла. Тож, вибору я не мала – таки поїхала в Іспанію на роботу.
Мабуть, за отими заробітками я й пропустила щось у вихованні доньки єдиної. Чоловік мій дуже добра людина, у нашій родині я була за головну завжди, а він і слова нікому кривого не скаже, все йому добре і гаразд. От і Валерія моя такою ж виросла: тиха, покладиста і дуже добра.
Нині вона вже заміжня жінка. матір трьох прекрасних діточок. Якщо я раніше на навчання їй заробляла, то тепер уже квартиру їхню виплачую. Як тільки моя Валерія заміж вийшла, то жила біля свекрухи своєї. а там обстановка була дуже напружена. Вирішила я доньку свою рятувати – придбала їй квартиру трикімнатну у столиці. Частину грошей більшу я мала, але довелось досить таки значну суму і позичати.
Нині ж донька із зятем у своєму “гніздечку2 роблять ремонт. Я так тішилась коли чула щасливий щебіт Валерії. “Мамо, ми шпалери поклеїли”, “Мамо яку я кухню знайшла, мрія просто”. А заради кого ж я живу? Звісно на все передаю гроші, бо зять хоч і працює, але вся зарплатня іде на життя і утримання сім’ї із п’яти чоловік. На ремонт які копійки і він додає, але я все ж маю більшу можливість допомагати в цьому.
Ну от і приїхала я у піднесеному н6астої у чергову відпустку додому. Три тижні вдома побула, а на тиждень перед від’їздом до доньки на гостину завітала. Саме вони дитячу кімнату доробили, то я мала оцінити результат.
Перші дні, ніби. як усе й добре було, чи то я не хотіла помічати того, що перед очима було. Ну прийде зять із роботи, ну подасть йому донька їсти, ну балакають вони собі за зачиненими дверима. ніби все добре, нічого такого. Однак, ота сцена, що у магазині відбулась, перекинула мій світ із ніг на голову.
Того дня ми пішли у великий меблевий магазин, аби обрати ліжко у кімнати доньки і зятя. Їхній диван був старим і вже не придатним до того, аби на ньому можна було б нормально відпочити – увесь пішов якимись хвилями і пружини у боки тиснути почали.
Зять і донька не могли визначитись. чи знову диван купувати, чи ліжко взяти із матрацом. Тож ми усі разом подались подивитись, прицінитись, полежати і вже тоді обрати.
Ідемо, розмовляємо собі про те, про се, аж тут побачили не диван, мрію просто. І колір і розмір і вигляд якраз для кімнати доньки. От, ніби на замовлення робили врахувавши усі нюанси. Обійшли подивились, посиділи, прилягли на нього. Уже й продавчиня підійшла, почала рекламувати, аж тут зять видає:
— А можна одну сторону трішки укріпити, ну чи наповнювач туди інший покласти?
Ми всі поглянули на нього здивовано, думали щось розумне скаже. Ага!
— Бачте, у нас родина росте, а разом із нею і дружина моя добріє. Нинішній наш диван уже боком стоїть із того боку, я мов на гірці сплю. Оскільки змін я не бачу і прагнення до них також, то прошу вас хоча б оце диво врятувати, якщо про мене ніхто не дбає.
Продавчиня почервоніла, видно, що стримується ледь, моя донька посміхається якось так ніби й винувато, а я стою і не знаю. що сказати, бо такого просто не очікувала у бік своєї дитини. А тут Валерія руку мою стискає. мовляв, мамо мовчи.
Вийшла я звідти і поїхала назад у квартиру доньки, ні слова не сказавши і дивану того ми так і не придбали. Зят же замість того, аби вибачитись. ходив по квартирі мов той цар ще й підсміювався. коли вийшов до магазину я із Валерією вирішила серйозно побалакати, питаю, як так і чого вона йому мовчить.
— Ніколи твій тато мені такого не говорив, не тому що так не думав, а тому, що я так зуміла себе й сім’ї поставити. Ти чого, доню? Ти в мене красуня і молодчинка. Диви які у тебе діточки, а сама яка, просто мрія. Я ж бачу, що то не вперше він таке говорить про тебе при інших. З якої радості такої.
А вона в сльози. Каже, що негаразди у них почались у сім’ї ще після появи другого сина:
— Мамо. в нього ж давно є інша. Бачила я її, така красуня зі струнким станом і волоссям кольору воронячого крила. А я ось яка тепер. І хочу зімнитись, так же ж нічого не допомагає. ніби ту стрілку на вагах хто зачарував. А я його так кохаю. мамо. Життя свого без нього не уявляю. Та й діти…
Місяць минув відтоді, а в мене і досі ті слова у вухах стоять. Чоловіку нічого говорити не хочу, не з його здоров’ям таке чути, а з подругами ділитись не хочу, нема такої, що підтримає, знаю, що лиш порадіють таємно і обговорювати будуть поза-спиною.
Оце, стала донка натякати на те, що їм авто краще потрібно. Там кілька тисяч додати треба, аби вони свій старий автомобіль на більш зручний для родини обміняли.
А я вже й не знаю. як бути мені. Передавати ті гроші, чи не варто. Як родумаю, що там їздитиме ота чорнява панна, а воно ж певно що так і буде, а я на це й ще працюю тут так важко.
Ох і заплуталась я. з одного боку, ніби, як я підтримую доньку, її сім’ю.
А з іншої сторони – зять у мене он яким виявився.
Допоможіть зрозуміти, що мені далі робити. Як донці допомогти, як змінити ситуацію в її родині?
Чи не втручатись. адже то сім’я чужа?
Ох! Не знаю, що робити. Може дасть хто пораду?
02,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
