До мене онук не йде на руки, а все біля хвіртки чекає, щоб Олю побачити і до неї побігти! Що це мені тепер треба Віру і Олю благати аби вони з нами породичалися?

Доля інколи так розвертається, що аж в голові паморочиться, але для людей, таких, як вона, то так якби й нічого не сталося. Знала Оля з дитинства, що я її в якості своєї невістки не бачу, і в очі я їй це говорила. Але ж хто ту долю питає? То хто ж тепер правий?

Ми були сусідами з Вірою, навіть діти наші ходили в один клас, мій Дмитрик і її Оля. Ну як ходили, Оля завжди як не в лікарні, то вдома вчиться, але ж добре вчилася – що тут скажеш. Не раз піду до Віри, щоб Оля домашнє дала списати Дмитрикові, бо в мене ж часу нема на ці всі дурниці.

– Віро, де ти й часу береш аби господарку попорати та ще й дитину навчати?, – не раз її питаю.

– Ой, та вона й сама вчиться, хоч тут Бог поблагословив розумом.

Я про себе подумала, що міг би благословити й здоров’ям, але ж не скажеш це в очі людині, від якої хочеш отримати послугу.

Що буду приховувати – заздрила я Вірі, все у неї, як не у людей. Але ж тримається та родина купи – чоловік на заробітки їздить, дитина хоч яка, але вчиться добре, вона в усьому встигає – на роботі, вдома та ще й торти пече на весілля. Там же грошей треба прірву.

А у мене все навпаки – чоловік не цінує, гуляє, на роботі одні копійки, а ледь ноги волочиш стільки заробити треба. Крутишся-вертишся, а все в якусь прірву, як то кажуть ні на мені, ні біля мене.

Це й змусило мене поїхати на заробітки, але це мою родину не врятувало.

Чоловік пішов, а син, який лишився сам на себе у вісімнадцять вже мені повідомив, що жениться, бо його обраниця при надії.

Ну, то хіба тут не посивієш?

Приїхала я та зробила гарне весілля, торти в Віри замовила і ту сталася не приємність, ну як, я ж мусила це сказати. а як би ви відреагували, якби весільний торт несла Оля, несе і підкульгує…

– Олю! То ж торт, як впустиш, то що гості їстимуть!

– Я хотіла допомогти, – почервоніла Оля.

– То знай, де можеш, а не прися, де тебе не просять.

Я просто була знервована тим всім, от і не стрималася. Я вже Віру потім перепрошувала, але вона каже:

– Знаєш, колись я бачила, що Оля в твого Дмитра закохана і мріяла, що ми породичаємося, але тепер розумію, що не хочу такої свекрухи для своєї доньки.

– Віро, очі розкрий – ти не матимеш ніякої свекрухи!

От і все, роки дружби розтанули від правди. Ну хіба на правду можна ображатися?

Так от, я поїхала знову на заробітки, бо ж треба на онука ще заробити.

Справили й хрестини, й рочок – все я у людей.

Я молодих лишала самих на себе, тому тут немає моєї вини, що у них пішли негаразди. Так, сказала кілька разів синові, що у онука є ще дід з бабою, а не лише в мою кишеню заглядати. То теж правда – що я сказала не так?

І от вони якось розсварилися, невістка пішла додому і там по дорозі якийсь водій не справився з керуванням, а вона просто не встигла відскочити.

– Дмитре, ти молодий хлопець, погорював і досить. Тобі ще раз женитися треба, тому віддай сина Настиним батькам і на тому крапка. Хай хоч тепер про дитину подбають.

А він як вперся. Ні і все.

Я ж не буду втрачати добру роботу, щоб за дитиною глядіти!

Знаєте, своїх проблем купа, тому хай син свої сам вирішує, а не висить у мене на шиї.

І що ви думаєте? Як він вирішив? Мій син – знову до Олі аби та помогла. І ще й тішиться, що його син каже Олі «мамо». Я цього вже стерпіти не могла і мусила приїхати аби те все поставити на місця.

– Ти спеціально через дитину отак до нього підкрадаєшся? О, така наївна овечка. Добренька… Так?

– Ви думаєте, що мені ваш Дмитро треба? Та ще й чужа дитина, – випалила Оля, – Та Дмитро он мені проходу не дає аби я з ним зійшлася, а я вже й не знаю, куди дітися від вашої корисливої сімейки! Що ви мамою користалися, що ваш син хоче мною користатися! Просто чудо, що Дениско такий промінчик сонця в вашому склепі!