Ми з Мариною не бачилися ще зі школи, тоді розлетілися хто-куди і я не дуже й цікавилася її життям, бо й своїх переживань не бракувало.
Навчання, робота, одруження, діти, дитячі проблеми, онуки…
В село я рідко приїжджала, адже батьки мої переїхали жити до нас в особняк і ось тепер прийшла пора продати й хату.
Село наше практично пустіє, тільки старі люди і тільки на вихідні видно якусь машину. Автобус їже двічі на день, зранку і ввечері, що теж не робить шлях додому легким.
Я приїхала пізно, тому за справами незчулася, як прийшлося ночувати. Їсти нічого не взяла, от і пішла в місцевий магазин щось купити. І там я й зустріла Марину, вона працювала там продавчинею.
– Нічого не бери, бо тут крім консерви нічого свіжого. Пенсіонери не дуже ковбаси купують, тому у нас переважно крупи та хліб. Приходь до мене на вечерю – поговоримо.
Я погодилася, але все ж купила вівсянку на ранок.
Я знала, де Марина живе, але не думала, що між тією хатою зі спогадів і цією буде така різниця. Одразу було видно, що чоловіча рука тут не господарює – похилений паркан, хвіртка на мотузку, зарослий сад, давно не фарбовані стіни з вікнами та дверима.
Вечеря була скромна, картопля з капустою, але для мене це була справжня смакота, як в дитинстві.
Марина нагодувала батька товченою картоплею з ложечки.
– Тато вже роки прикутий до ліжка, відколи мами не стало… Стрес, кажуть, – пояснює Марина, коли проводжає мене додому.
Марина вийшла заміж і працювала, їй відмінниці було трохи соромно перед батьками, що вона не поступила першого року в інститут сама, тому збрехала, що вчиться, а сама працювала і знімала квартирку в гуртожитку. Поступила на наступний рік і вже хвалилася батькам успіхами.
Успішно закінчила навчання та влаштувалася на роботу, де й познайомилася зі своїм чоловіком.
– Іван був хорошим, просто так сталося, – виправдовує вона вчинок чоловіка.
Все у них було добре, але не давав Бог Марині діточок. Перші роки вона ще надіялася, а далі зрозуміла, що діла не буде, тому звістку про те, що Іван знайшов іншу сприйняла спокійно.
– Що я могла йому дати? Нічого…
Вони розміняли квартиру і Марина пішла жити в малесеньку однокімнатну квартирку.
Батькам нічого не говорила про те, що Іван пішов.
– А нащо їм було про це знати? Є то й є, лиш би не переживали.
Так вона жила доти, доки мама не захворіла. Щоб її вилікувати, Марина продала квартиру, віддала всі заощадження, але жінку не вдалося врятувати.
Лиш минуло сорок днів, як батько теж зліг.
– Серце, забагато переживань.
Марина й так планувала вернутися жити в село, бо ж де дітися в місті, а тут прийшлося не просто жити. а ще й батька доглядати.
– Ніно, ти ж бачиш наше село – ще кілька років і цей магазинчик закриється, бо Микола давно живе в місті і йому вже й не вигідно сюди возити продукти. То куди я дінуся і за що житиму?
Вся зарплатня у неї йде на ліки батькові і підгузки, щось відкласти просто не реально.
– Я не знаю, що робитиму, коли й його не стане. Лікар каже, що батько ще легко проживе років десять при хорошому догляді.
Я їхала додому з важким серцем. Звичайно, що я допоможу їй з якимось одягом чи ліками, але це буде разова допомога. Доля й мене закрутить і я забуду про її існування, зайнята своїми справами… Просто питаю себе – для чого ж тоді послана така доля?
Фото Ярослава Романюка.
