Новорічне диво.
─ Давай почекаємо, ─ незмінно відповідала вона йому, ─ не хочеться маму засмучувати. Вона в мене, ти знаєш, дотримується традиційних поглядів.
І Сергій чекав.
Нарешті молода господиня переступила поріг його будинку. Зрозуміло, почала відразу наводити порядок. До того ж, потрібно було визначити місце речам, які вона привезла з собою. Процес благоустрою зайняв кілька днів.
Олена поспішала. Наближався Новий рік, і вона хотіла, щоб перше спільне свято пройшло якнайкраще.
─ Сергію, а в тебе ялинка є? ─ запитала вона про всяк випадок, щоб ненароком не купити другу.
─ Стривай, гляну на антресолях. Має бути. Справді, я вже й забув, коли її ставив, — чоловік поліз на стілець: Олена точно не дістала б до антресоль.
Він потягнув на себе ялинку, і разом із нею на підлогу впав альбом із фотографіями.
─ Ой, як цікаво! Давай подивимося, ─ Олена сіла на підлогу, відкрила альбом, із якого посипалися старі знімки.
─ Це шкільні фотографії, я зовсім забув про них, ─ Сергій всівся поряд.
─ Шкільні? Чудово! Може, і я когось із знайомих побачу? ─ Олена навчалася з чоловіком в одній школі, щоправда була на сім років молодша за нього.
─ Навряд, ─ звідки у моєму альбомі можуть бути фото твоїх друзів? Ви ж були зовсім малі.
─ Все одно цікаво. Школа одна й та ж сама.
І подружжя почало розглядати знімки. Сергій давав якісь пояснення, згадував кумедні випадки зі шкільного життя, розповідав про вчителів.
─ Треба ж десять років минуло, а я все пам’ятаю, ніби це було вчора, ─ дивувався він.
─ Звичайно: найбезтурботніші часи, ─ погодилася дружина.
─ Ой, дивись! Дід Мороз! ─ здивовано вигукнула Олена та підняла одну фотографію.
─ А… Це я у десятому класі. Класна керівничка місяць умовляла, щоб я погодився бути Дідом Морозом на ранках.
─ А це хто? ─ Олена вказала на дівчинку, яка стояла поряд із Дідом Морозом і якось дивно подивилася на чоловіка.
─ Ця? Та я не знаю. Пам’ятаю, після ранку, коли я вже переодягався, зайшла завуч, сказала знову одягти костюм і послухати цю дівчинку. Типу вона не встигла розповісти Дідові Морозу віршик та отримати подарунок.
─ І ти послухав?
─ А хіба я міг не послухатися? З завучем жарти погані, та й цю малу шкода стало. От і довелося залазити у мокрий від поту халат і знову надягти шапку та бороду.
─ А ти пам’ятаєш, що подарував тій дівчинці?
─ Звичайно, що ні. Я того дня стільки подарунків машинально роздав.
─ Дивись, ─ Олена підвелася і принесла симпатичне, світло-коричневе, м’яке ведмежа, яке весь час сиділо на її столі перед комп’ютером, ─ нічого не нагадує?
Сергій здивовано дивився на дружину, не розуміючи, до чого вона хилить.
─ Це мій талісман, ─ тихо сказала жінка, ─ я з ним ніколи не розлучаюся. А дівчинка на фото — це я, мій любий. Не впізнаєш?
І Олена почала розповідати той самий вірш.
─ Неймовірно, ─ прошепотів Сергій, здивовано дивлячись на дружину.
— Це було в третьому класі, — почала свою розповідь Олена, — перед Новим роком я захворіла. Понад два тижні не виходила з дому. Тому до ранку з усіма не готувалася. Прийшла одразу на ялинку. Усі веселилися, водили таночки. А я почувалася зайвою, весь час просиділа на стільці. Навіть трохи плакала. Ось завуч мене і помітила. Підійшла, заспокоювала, потім повела кудись. Я йшла, не чинила опір. Вона зупинилася і каже:
─ Стій тут. Зараз відбудеться диво.
І зникла. Я стою, одна в коридорі і чогось чекаю. І раптом нізвідки — так мені тоді здалося, з’явився Дід Мороз. Попросив розповісти віршик. Я крізь сльози розповіла. А він погладив мене по голові і сказав, що все буде гаразд і подарував ось цього ведмедика. А потім зник, так само зненацька, як і з’явився.
Тож ти, Сергійку, ─ мій особистий Дід Мороз. А ми й не знали.
Подружжя ще довго сиділо обійнявшись і дивувалося, як цікаво влаштоване життя.
Svitlana Sushkо. Фото ілюстративне.
