Цю дівчинку поклали до нас у палату, коли я вже мала виписувалася зі своєю ногою. Така худесенька, лише очі великі, не дивно, що невдало впала, бо ж звідки міцні кістки в такої билиночки.
– Дуже смачно, – казала дівчинка, уплітаючи лікарняні страви, які самі знаєте – вода і мука підсмажена, – А чого ви, Марино Павлівно, не їсте? Можна я й вашу порцію доїм?
Я великодушно віддала їй свою порцію супу в якому плавала одинока картоплина. Дитина їла з таким апетитом, що я запідозрила неладне. З кожним днем мої здогади лише підтверджувалися. До дитини ніхто не приходив. Ні тато, ні мама, ні бабуся з дідусем.
– Насте, а чого мама до тебе не приходить?, – питаю її.
Дитина потупилася і щось залепетала, що мама на роботі і дуже зайнята.
Але все розкрилося десь на третій день, до палати зайшла жінка… Як би її описати? Дуже голосна, а запах…
– Ще я сюди маю плентатися? Вічно з тобою якісь негаразди, – вичитувала вона дитині.
В мене самої була донька, вже студентка, але я ніколи їй таких слів не говорила, навпаки, старалася знайти з нею спільну мову, але прірва між нами лиш зростала. А тут таке ставлення матері і такий її захист від доньки:
– Мама не завжди така, просто тато від нас давно пішов, а вона має працювати аби нас двох забезпечувати.
В моєму горлі запекло. Яка несправедливість. Я своїй дитині готова небо прихилити, все роблю заради неї і чую такі слова, що й від ворога не почуєш…
«Не лізь в моє життя зі своїми порадами»
«Не чіпай мої речі»
«Коли я вже поїду від тебе»
«Закрий двері»
«В мене нема настрою з тобою говорити»
«Треба було мені приділяти час, коли мені цього треба було!»
– Марічко, ось тобі моя адреса, якщо ти захочеш, то приходь до мене, ти ж біля того великого супермаркету живеш? А я недалечко – ти ж мене швидко знайдеш.
Я поїхала додому, але думками від цієї дитини не відходила, особливо бачачи, як моя донька вередує і на їжу, яка не така, і на нашу квартиру, яка не така, і на наші статки, які не такі.
– Якби ти не жила від мізерної зарплати до зарплати, то й жили б краще! А то вічно тряслася, що люди скажуть, скріпки з роботи не потягнула! А люди мільйони цупили і тепер на дорогих машинах, а їхні доньки собі ні в чому не відмовляють, а я мушу на стипендію виживати!
– Донь, я ж тобі все віддаю, де ж ти ті гроші діваєш?
– Ось сумка, бачиш? Фірмова! Щоб з мене дівчата в групі не сміялися. Ось, де твоя зарплата!
На наступний день я приготувала рибу і гречку та понесла в лікарню до Марійки. Дитина була дуже вражена тим, що хтось про неї попіклувався, адже матір не принесла їй нічого, коли була, окрім шлейфу.
Як не прикро, але я втратила зв’язок з Марійкою, вона кілька разів до мене ще прибігала, а потім перестала, де живе дитина мені не розповідала. Видно не хотіла аби я прийшла до неї в гості:
– Мама не любить гостей, – казала вона, я бачила, що дитина лукавить.
Моє життя йшло, а непорозуміння з донькою лише глибшало. Вона закінчила університет та виїхала з країни, вважаючи, що в Америці у неї більше шансів отримати те, на що вона заслуговує.
– Я не скнітиму в цій сирості, як ти! І не задовольнятимуся цим мізером!
– Дитино, але ж то наше все… Нема так добре, як вдома…
– Мені це не дім, а клітка! Яка ж ти примітивна, аж дивно, що вчителька!
Вона поїхала і спеціально виставляла в інтернеті гарні фото і свою щасливу усмішку. Що ж, я була за неї рада. Мені вона інколи відписувала, частіше я розуміла, як у неї справи з її сторінок.
Якось між іншим повідомила, що з’їхалася з чоловіком, далі так само буденно й про появу дитини.
Я розуміла, що можу побачити онука лише тоді, коли сама туди приїду.
Питаю себе – чому так? Любиш замало – зле, любиш забагато – теж зле… Чи це залежить від самої дитини?
Що я в цьому житті так і не навчилася?
Фото Ярослава Романюка.
