А все через оте новомодне молоде життя, бачте, вони хочуть до весілля характерами притертися…
Я говорила Насті, щоб гнала від себе такого хлопця.
– Що ти, у мене заміж не вийдеш ніколи, що треба отак з хлопцем жити на пробу?
– Мамо, тепер всі так живуть, а що краще аби розбіглися через місяць?
– Як я це татові поясню, – питала я доньку, а вона лиш плечима стенала…
Я, коли розказала чоловікові про доньку, то таке було, що я й згадувати не хочу… Він вже був би їхав проти ночі та забирав доньку з тієї квартири.
Але я вмовляла, просила, пояснювала і я когось йому трохи попустило в ту мить, але на наступний день зранку він поїхав знайомитися з «зятем».
Мирослав йому з першого погляду не сподобався. Але почали обоє говорити і якесь здорове зерно в тому він знайшов:
– Я того хлопця чудово розумію, він собі з усіх боків подушку підстелив – вони разом на квартиру скидаються, на їжу, на інше… Дуже добре ти мені доньку влаштувала – сама собі за чоловіка платить…
Донька взагалі не хотіла щось пояснювати, а Василь сказав, що він нікому й слова не скаже, що у нього донька таке витворила.
Жили вони вже кілька місяців і дійсно все ділили навпіл, а потреби кожного-окремо.
І потроху Настя почала його до нас в село возити на спільні свята. Ми з чоловіком казали, що то кавалер. Настя чогось не розуміла, як це збоку виглядає, чи то вона була така закохана, чи то вже змирилася…
Я також помічала, що вони й подарунки один одному дарують навпіл, тобто, хоче Настя сережки – половину він дає, а іншу половину вона.
Але якось там було, що він хотів дорогий телефон. А йому зарплату затримали, то телефон купила Настя, а Мирослав пообіцяв їй віддати, але ще тягнув з боргом.
Далі щось там у нього було на роботі і теж не платив свою частку вчасно за квартиру.
Настя мені не говорила все, бо знала, як ми на це реагуємо, але з тими заручинами все оте полізло на гору і то так поперло, що аж чоботи заверталися…
Купив Мирось Насті дуже дорогий заручний перстень і вона ним побігла хвалитися в Інтренет… Звичайно, що всі почали ту руку з перстеником хвалити та вподобували, та вітати Настю з Мирославом і бажати їм міцної родини.
А далі почалося щось просто несусвітнє!
– Настю, я думаю, що тобі треба мені віддати половину за обручку, – сказав він їй, – Я спеціально обрав таку аби всім сподобалася і дорогу. Тому ти мені маєш віддати половину, бо ти ж її одягатимеш.
Настя до мене прибігла і я вже по ній побачила, що вона вже не рада ні тим заручинам, ні тому співжиттю.
– Мамо, він ще каже, що кожен собі має одяг сам на весілля купувати, але я думаю, що це через те, що плаття в рази дорожче за костюм…
– Доню, нащо тобі це все? Я не розумію! Рівноправ’я рівноправ’ям, але ти вже якось не туди то все ведеш.
– Але ж то всі зараз за те аби ділити все навпіл.
– Та не справа в тому, що ділити, дитино, але ж справа у тому, що треба ділити по мудрому і треба знати, де поділити по половині, а де по-людськи…
Донька тепер сама знімає квартиру, перстень йому віддала аби він його віддав в магазин… Мирось тепер каже, що Настя не сучасна… Ой, нехай, що хоче те й каже, головне аби забув до неї дорогу!
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
