fbpx

Донька нас до себе в гості взагалі не кличе нас. Були раз на новосіллі і на хрестинах та кілька разів на дні народження Віталика. І все. А так, щоб я приїхала до неї та набулася з нею і з онуком – ні, не кличе

Чоловік мій з самого початку це говорив, а я не вірила. Як це я дитині допомагати не буду?

– Як це? Ти що? А для кого будемо жити, – питала я Петра.

– Для себе, – казав він.

Ми тоді ще й на цьому посварилися, бо я казала, що треба дитині й з онуками посидіти і погуляти, всяко підтримувати.

А тепер сама бачу, що все отак обернулося, як він і казав, хоч я й робила так, як задумала.

Отож, донька моя вийшла заміж і ми й весілля справили, й з квартирою допомогли молодятам, не купили, бо ми ж не міліонери, але десь четвертинку дали на купівлю.

На цьому я не спинялася, а чоловік не спинявся бурчати.

Почалося з того, що я давай господарювати – спочатку лиш кілька грядок, а далі з кожним роком вже весь город засадила і взагалі перебралася жити на пенсії в село.

Але донька моя не спішила мені допомагати. А зять вічно шукав причину, якби то не приїхати до нас. Я ж уже не казала, щоб приїхав допомогти – готове взяти не хоче.

– Віточко, – кажу я їй, – Та ж це все домашнє, своє, я так то тяжко закручувала. А ви носом крутите?

– Мамо, ми вже до такого не ззивали.

– Пани… пани… То як ви так маєте багато грошей, то віддайте нам з батьком те, що ми у вашу квартиру вклали.

– Ах ти… ти мені подарунком в очі тикаєш? Добре, так і бути!

Звичайно, що й гроші вони не віддали, але й продукти теж неохоче беруть.

Онук не хоче до нас приїжджати, бо у нас нема інтернету, просто гуляти йому нудно, допомагати – не хоче, бо ліньки і навіщо, якщо можна все купити в магазині.

– Які ви багаті, – кажу я йому, – не завжди так буде.

– Завжди!, – каже він.

Але донька нас до себе в гості взагалі не кличе нас. Були раз на новосіллі і на хрестинах та кілька разів на дні народження Віталика. І все. А так, щоб я приїхала до неї та набулася з нею і з онуком – ні, не кличе.

Ми на зиму з чоловіком з села їдемо в місто, от я й придумала, що взимку до доньки й приїду. Там десь зять мав їхати у відрядження, то я на кілька днів і приїду.

Набрала повну сумку всього і поїхала без попередження. Чого спитаєте? Бо вона вічно зайнята. Що це таким зайнята в місті, що мати не може приїхати?

І що ви думаєте – лиш мене побачила і одразу в крик:

– Чого ти не попередила? А якби мене вдома не було? Де б ти ночувала?

– Я ж не дитина.., – почала я.

– Ведеш себе як дитина, – відрізала донька.

І вже на мої закрутки, на морожені фрукти й не гляне, так кладе в холодильник, наче треба в смітник, але ж при мені не може, щоб не образити.

Я давай метушитися – з усім допомагати, щоб їсти було наварено, а вона відкрила холодильник, а там порожньо, бо вона не наварює, а дешевше замовити їжу…

Там не так стала, не туди посуд поставила, не так дивлюся на неї, не те говорю онуку.

Але не витримала як, коли почула їхню розмову:

– Мамо, коли бабуся поїде, – питає онук.

– Потерпи ще трішки, ще два дні і поїде.

Я не стала чекати, а зібрала сумки і подалася на вокзал.

От тобі й єдина донька і її віддяка. Я всю душу вкладаю, я собою на старості отак з села та в місто та закрутки, та все-все… А вона того не цінує. А їй того й близько не треба!

От тобі й віддяка. Отак і вийшла правда мого чоловіка – тільки він один в мене лишився. І нікому я не потрібна, крім нього і єдина надія на те, що ми в здоров’ї доживемо до старості.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page