Доньки мої чи не вперше в житті одностайні: “Мамо, ми не дозволимо тобі зробити таку помилку. Що ти собі взагалі надумала? У твоєму віці уже про душу думати, а ти нам голову морочиш. Ми тебе нікуди не відпустимо”.
Ми з чоловіком усе своє життя жили заради наших квіточок – донечок. Побудували великий дім, Леонід покинув улюблену роботу і поїхав на заробітки. Все, аби наші дівчатка росли в достатку і реалізували себе у житті.
Чоловік мій дуже був роботящий і толковий, тож ми нашим дівчатам і по квартирі придбали ще до повноліття, і авто вони мали своє. Освіта в обох медична і ми не пошкодували грошей на магістратуру.
Я добре нині бачу, що ми все правильно робили, бо навіть у найважчі часи, коли ми мусили їхати з дітьми за кордон у невідомість, все, що ми в них вклали допомогло нам усім.
Нині ми в Німеччині і мої дівчатка при досить хороших роботах обоє. Вони заробляють не погано, нам усім вистачає на життя і ми змогли, навіть, на відпочинок уже з’їздити і побувати в Парижі.
Та ближче до суті. Я ж вдова уже десять років як. Чоловіка мого не стало і нині я при своїх дівчатах, ніби як за няньку для своїх п’яти онуків.
Мої дні наповнені рухом, адже я мушу скрізь встигнути і все зробити. Старших двох я веду до школи, а найменшу в садок. Двоє моїх онуків, на жаль, поки в садок не ходять і я воджу їх двічі на тиждень на розвиваючі заняття. Самі розумієте, що з п’ятьма дітьми ніколи і вгору глянути, не те, щоб про себе згадати.
Ото лиш і було мені щастя і відпочинок, коли в Барселону поїхала на екскурсію. Ми всі разом повинні були там бути, та діти занедужали і дівчата залишились удома. Я ж рушила сама.
Саме дорогою я й розговорилась із чоловіком що сидів поруч. Валерій мого ж віку, нам обом по 65. В Німеччині він уже більше 30 років – вдівець. Барселоною ми гуляли вдвох. Валерій обожнює те місто і показав мені багато цікавого і захоплюючого.
Повернувшись додому, ми не припинили свого спілкування. Він, навіть кілька разів приїздив до мене і ми гуляли разом із дітьми.
— Марино, переїзди до мене, – одного разу сказав він мені так просто, ніби пропонував кави. – Досить нам уже цих відносин на відстані. Ти бачиш, як нам добре удвох, як я живу ти бачила. Я кохаю тебе і прошу вийти за мене.
Я того не очікувала і стояла там на тому дитячому майданчику і ковтала сльози. Для мене особисте життя скінчилось тієї миті, як навік закрив очі чоловік. А тут – шлюб. Та попри все, я була щаслива почути ті слова і з радістю сказала “так”, адже почуття до Валерія мала, хоч і не хотіла собі в тому зізнатись.
Але ж мої дівчата. Вони категорично проти того, аби я виходила заміж. Вони не підтримують мене у цьому і ідея з переїздом їм також не до душі. Соромлять мене і кажуть, що у моєму віці і в нашій ситуація я просто не можу думати ні про який шлюб.
Валерій другий місяць чекає мого рішення. Я ж все ніяк не можу зважитись на щось, адже у голові купа пересторог, сумнівів і одвічних “а якщо?”. Шкоді і дочок, адже їм без мене із онуками буде дуже важко.
А з іншого боку – життя одне. От і микаюсь я і ніяк зважитись не можу.
Скажіть мені, як би ви вчинили на моєму місці? Що б порадили?
65 то вже не вік для особистого, я повинна думати про онуків? Чи все ж іти за почуттями, а діти все зрозуміють?
Головна картинка ілюстративна.
