Доньці бракувало слів, але я не заважала. По правді, я могла їй допомогти. Могла, але не хотіла і от чому

Донька стояла на порозі бліда, з однією сумкою, мені здалося, що їй стало сили дійти до мене, бо подальші дні вона відлежувалася, а я нічого не питала. Що питати, коли все й так зрозуміло, а мені було ясно ще з перших днів, коли моя Оля упадала за Михайлом.

Нарешті донька встала до столу і замість подяки за турботу сказала:

– Це ти винна, що я так своє життя побудувала. Ти! Ніколи за ці двадцять років нічим мені не допомогла. Хоч знала. Як я з ним живу!

Вона говорила, а я мовчала.

– Ти завжди така була байдужа! Як зараз.

– А що ти від мене хочеш?, – сказала я спокійно, – ти своє життя так влаштувала і я навмисне тобі не допомагала.

– Навмисне? Та ти… ти…

Доньці бракувало слів, але я не заважала. По правді, я могла їй допомогти. Могла, але не хотіла і от чому.

Як я вже казала моя Оля закохалася і так сильно, що не дуже й чекала, коли хлопець прийде до неї, а сама бігала до Михайла і таки добігалася. Я їй раз сказала, бо я справді небагатослівна, але я більше не повторюю.

– Не буде з нього доброго чоловіка. Дитину ми виростимо, але ти його маєш покинути.

Та де, побігла до нього жити, навіть мене на розпис не запросила.

Поїхали вони в місто, там жили на квартирі, здається якихось родичів Михайла чи того бабусі, мені не було цікаво, головне, що я того всього не бачила.

Коли на світ з’явилася Мар’янка, то я поїхала до неї з чоловіком. Приготували подарунок, але донька потримала нас хвилин п’ять в квартирі і показала на двері, бо Михайло втомився. Я бачила, як він втомився чарки перехиляти, але донька це все прикривала.

Далі на світ з’явився і Степанко, ми теж приїхали і вже донька нас на поріг не пустила:

– Ви не помагаєте, Михайло не хоче вас бачити.

Я віддала їй подарунок і пішла. Хотіла сказати, що ми завжди їй раді, але не могла з себе вичавити, хоч розуміла, що треба сказати. Я ж теж не залізна, зачепили мене такі гості.

Ми не знали онуків, донька не приїздила до нас, ні до Михайлових батьків. Коли я була в місті, то придивлялася до дітей, може, то мої онуки?

Я думала, що як її таке життя перестане влаштовувати, то вона швидше вернеться, бо біля такого чоловіка щасливою точно не будеш. Але Оля не верталася.

Я вже й надію втратила, аж ось вона.

Каже, що чоловік завжди їй казав, що може йти на всі чотири сторони, а вона не йшла, бо любила його, потім не йшла, бо діти були, а далі вже й звикла.

А тут вона попала в стаціонар і прийшла звідти, а чоловік з квартири казна-що зробив, а тоді їй сказав аби йшла геть, він її не потребує.

От вона й приїхала до мене.

Ожила, сили набралася аби мені сказати, що це я такого наробила, що дітям на неї байдуже, бо й не вертаються, а чоловік не знати чи й любив.

Я дивлюся на неї і мені шкода мою донечку, але хіба я на таке заслужила? Хіба я її не попереджала?

От розсудіть нас зі сторони, будь ласка.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page