Ми були юні, мені тільки 18, а йому двадцять. Ми шалено кохали один одного і я просто не уявляла й хвилини без нього.
Коли його довго не було – серце стискалося, а уява малювала страхітливі картини, що я більше його ніколи не побачу.
Коли він нарешті приходив, то я просто шаліла від радості! Ми міцно-міцно обіймалися, ніби пройшли всі кола пекла, щоб зустрітися навіки, і байдуже, що він просто виходив в магазин за мівіною.
Я не планувала його нікуди від себе відпускати найближчі тисячу років і бачила, що він такої ж думки про наше майбутнє.
Це було таке ніжне почуття. Яке не мало бути спаскуджене побутом. Розумієте? Але батьки були абсолютно іншої думки і просто навмисно робили все, аби той прісний і нудний побут виріс перед нами до велетенських розмірів.
Мої батьки доволі заможні і вони дали нам гроші на весілля. Тоді тато сказав:
– Це перший і останній раз, коли я даю вам гроші, а далі все буде залежати від вас, будете працювати-будуть гроші, ні більше, ні менше.
На той момент мені було байдуже, бо те чудесне біле плаття, яке було на мені, просто затьмарювало все і всіх.
Ми були студентами на той момент, тому жити нам прийшлося в гуртожитку і то тільки завдяки тому, що я поговорила з комендантом гуртожитку аби ми з Олегом жили в одній кімнаті. Олег був музикантом, тому його мало цікавили такі речі.
Тоді мені вперше здалося, що якби ми й далі жили нарізно, то для нього нічого б не змінилося, якби я час від часу приходила в його кімнату, а далі їхала до батьків додому.
Проте, після закінчення вузу питання житла стало перед нами з новою силою, адже потрібно було знімати квартиру і потрібні були гроші. Я побігла до мами.
– Ма, ну хоч ти нарозум тата! Чого ми маємо найкращі свої молоді роки гнити на роботі від восьмої до шостої? Це такі копійки, що ти зараз на салон витрачаєш, а від цього залежить наше щастя!
Тоді мама вперше і востаннє дала слабину і дала мені гроші, щоб ми зняли квартиру, таким чином ми оплатили перший місяць, а далі треба було заробляти.
І оте заробляння й зруйнувало його і мене, бо ми були створені для творчості, для самореалізації. Для визнання нашого таланту, а замість того приходилося збирати крихти та виживати!
Олег був змушений замість того аби творити музику, писати пісні, зачаровувати своїм талантом інших, – мусив лабати по весіллях та корпоративах два акорди і три мелодії.
Ця робота його просто виснажувала і я бачила, що він просто скніє. Про себе теж скажу – я могла б бути чудовим письменником, подорожувати світом та передавати в своїх творах те, що бачу, що відчуваю, що відкриваю для себе.
Але натомість я мала верескливу дитину, яка то мучилася животом, то зубами, то просто не спала.
Мої мрії були тільки на одному – виспатися, відпочити в тиші і спокої десь в тихому своєму куточку. Але цього не було, бо була маленька обшарпана квартирка, на яку ми удвох збирали гроші на оренду, на комунальні, на їжу, на одяг на секонді.
Зараз знайдуться ті, що скажуть, що не такі ми вже й були талановиті.
Любі мої, я як бачу, що зараз вам вливають в вуха з музики і що вам тицяють під ніс для читання – я вже точно таке нашкрябаю, а Олег за дві секунди складе. Але нам зараз за сорок і вже ми не вміємо просто творити, бо ми навчені лишень виживати.
І у всьому цьому я виную своїх батьків, які вже натякають мені, що віддадуть нам свій бізнес. А мені хочеться тільки розсміятися – для чого? Ви успішно поховали наш талант, наші мрії, наші стремління, щоб цим безсилим людям нарешті дати гроші?
Фото Ярослава Романюка.
