fbpx

Дякую Богу, що маю ще сили заробити собі на кусень хліба, бо з моєї хати мене невістка просто виживає. Мій син був завжди дуже добрим хлопчиком, він завжди мені допомагав по господарстві і навіть допомагав готувати їсти

Мені важко приходилося, адже й заробити треба було і дитині щось приготувати. Тому мій Назарко вже в другому класі вмів собі посмажити яйця і зробити бутерброд. Я знала, що дитина на обід собі підігріє їсти, а вечерю щось разом придумаємо.

Отак ми собі удвох жили і я не зчулася, як мій сина виріс і привів додому невістку. Я глянула на себе в дзеркало, бо ж в паспорті лиш сорок три роки. Яка невістка? Він же зовсім хлопчисько…

Але раз кохання, раз дівчина прийшла до хати – я не буду перечити.

Почали ми жити втрьох. Як жити – я й далі працюю, невістка моя Ілонка сидить вдома і Назарко теж влаштувався на роботу. Ілонка з іншого кінця України, тому не дуже любить виходити у місто, щоб купити щось до хати поїсти. Цей обов’язок ліг на мої плечі і Назарка.

Ілонка цілими днями сидить в соціальних мережах, дивиться телевізор і щасливо біжить до мого сина, коли він з роботи приносить сумки з продуктами. Їсти вона не готує, хіба щось собі дієтичне.

Тарілки якщо й помиє, то лише свої.

Поняття про якісь наші традиції в неї абсолютно відсутні і вона й не старається в тому інтернеті вичитати.

Люди добрі, сказати на кутю – соплі?

Я зрозуміла, що просто маю ще одну дитину, на яку я маю працювати.

Тоді я знову глянула на себе в дзеркало і в свій паспорт і подалася за кордон. Очі не бачать – серце не плаче.

Так, я ростила доброго сина, але ж не для того аби йому вилазили на голову. Щоб він ще з роботи приходив і готував вечерю, а вона за цілий день нічого? І це не пройшов місяць, не думайте, що я наговорюю – пройшло вже більше року, а ситуація просто без змін.

Я намагалася якось пояснити синові, що його дружина діє, як мала дитина, але він каже, що її любить і йому не важко.

А мене ж теліпає…

Поїхала я за кордон і стало мені легше, це точно щира правда, що серце не бачить – очі не плачуть.

Я дуже люблю свого сина, але мені не хочеться їхати до власного дому, бо там сидить ота. Я вже думаю, що ж то буде, коли підуть онуки?

Але мені подруги радять шукати собі якусь квартиру і там жити, бо син має сам прийти до того, яка йому жінка потрібна, а яка ні.

І знаєте, я так дивлюся на цю Ілону і порівнюю себе з нею і мій шлюб з батьком Назарка. Я як та дзиґа крутилася – і на роботу, і додому, і все встигала і ще й щаслива була, я робила все, що зараз робить мій син – я обожнювала свого чоловіка, свою затишну родину.

А він тільки користувався, отак нехотя давався любити, а потім взяв і пропав. І не просто пішов до якоїсь жінки, висловив мені претензії, подав на розірвання шлюбу – ні. Тихцем зібрав свої речі. Витрусив з коробки, де я тримала гроші все до дна, навіть деяке золото взяв і просто зник.

Я прийшла додому і спочатку подумала, що нас обікрали. Але далі зрозуміла, що чоловіка нема і його документів нема.

За всі ці роки він не приїхав, не спитав як ми, що у нас змінилося за ці роки.

Чесно, маю надію, що та Ілона так само зникне, коли їй набридне сидіти отак в мого сина на шиї. І тоді, я маю стати для своєї дитини опорою і підтримкою.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page