Як я помилялася! У своїх мріях, бажаннях, переконаннях. Ми, жінки, ласі на це. Варто було мені завагітніти, як увесь мій світ звалився. Але в мене не було жодних претензій. Кожен обирає свій шлях: я народжувала без чоловіка, а мій колишній знайшов собі іншу.
Ні він, ні його родичі не захотіли бачити мою дочку.
У цей нелегкий період материної підтримки я теж не дочекалася. Вона сказала, що прийме мене лише без дитини. Вона теж виховувала мене самостійно, тож знала, як це нелегко. Я не звинувачую матір, але зі своєю дочкою ніколи так не вчиню. Я буду поруч із нею і завжди підтримаю. Ніколи не буду скаржитися на відсутність чоловіка в будинку або матеріальні труднощі.
Саме тоді я закінчила інститут. Одразу вдалося знайти роботу. Оселилася у гуртожитку у малосімейці. Із зарплати купила необхідні меблі та побутові речі. Ні про які соки або фрукти для мене не йшлося. Тішилася, коли на молоко з хлібом вистачало. Життя не було казкою, я втомлювалася, недосипала.
Але я не хотіла отримувати жалісливі погляди, тому коли до мене приходили в гості його друзі, то посмішка ніколи не сходила з лиця. Від мене не можна було почути жодного поганого слова про колишнього. Я говорила тільки добре і не тримала образи.
Всі свої сили та енергію я витрачала на те, щоб виносити здорову дитину. Моїм життєвим кредо стала фраза: «Тобі ніхто нічого не винен».
Це абсолютна правда, хоч би як жорстоко вона звучала. Та й справді, адже я сама відповідальна за своє життя та життя доньки. Ніхто на цьому світі не зобов’язаний мене рятувати чи якось допомагати.
Того грудня я стала мамою. Новий рік я святкувала вже не одна.
Студенти, з якими я познайомилася, збиралися разом, співали пісні та грали на гітарі. Вони міняли пелюшки моїй дитині і навіть допомагали з пранням. Знайомі казали, що у нас весела та приємна атмосфера дому.
Раптом один із студентів став частіше за інших навідуватися до мене в гості. Додому він теж йшов пізніше за всіх. Сашко був добрим та милим. Між нами було 4 роки різниці, він молодший. Я раділа від проведеного часу разом, але близько в серце його не підпускала.
Раптом мати Сашка захотіла зустрітися зі мною. Вона відразу ж стала мене називати донькою.
Ми одружилися. Нині живемо разом в іншому гуртожитку. Ремонт у кімнаті чоловік зробив самостійно. Для нього я ідеальна дружина. У нашому житті з’явилася моя мати. Ми помирилися, і тепер вона дуже радіє онучці. Вихідні проводимо у сусідньому місті разом із батьками Сашка. Бабуся весь час проводить із дочкою.
Я розумію, що цього щастя могло б не бути, якби я намагалася втримати біля себе чоловіка, який мене не любив. Все, що в мене було, це розлючена свекруха, байдужий чоловік та сльози у подушку. Я отримала від Бога набагато більше, ніж просила.