fbpx

Дякую тобі, матусенько, — немов молитву мовчки повторювала вона, — дякую, що навіть будучи «небожителем», ти залишаєшся моїм янголом-охоронцем!

Був весняний лагідний день. Вона сіла на лаві. Ніжне сонечко грало зайчиками між листям великого клена, крона якого служила шатром для двох лавок, а теплий вітерець зрадницьки вселяв думку: «Посидь ще! Не поспішай! Справи зачекають!

Оксана справді не хотіла йти. Радість за маму перекривала слово «треба», що час від часу, з’являлося в голові, змушуючи її піти з цього місця.

— Як добре, що ми знову разом! — звернулася вона до мами, яка сиділа поруч із щасливою посмішкою та з прикритими від відблисків настирливого сонечка очима, яке змінило своє розташування і вже добре пригрівало їхню частину лави.

— Як мені з тобою добре, сказала мама, стягуючи свою старовинну в’язану хустину. – Знаєш, чого я хочу? Довго, довго плисти разом на річковому трамвайчику, — одразу відповіла мама на своє запитання.

— Ми обов’язково це зробимо, — усміхнулася донька, картаючи себе за те, що приділяла матері так мало уваги.

— От тільки збігаю на роботу, владнаю всі свої справи і візьму відгул, — пояснила Оксана, бажаючи продовжити цю щасливу рідкісну мить спілкування з матір’ю, яка приїхала її навідати.

Тепло маминої руки, яка лежала на коліні доньки, почало потихеньку холонути, і Оксана почула слова молодої пари з сусідньої лави:

— Дивна жінка! Спить і щось шепоче собі під носа. Давай пересядемо на іншу лавочку.

Розплющивши очі, Оксана побачила молодих людей, які віддалялися. Але ж де мама? Жінка різко встала, від дрімоти не залишилося й сліду.

— Я ж спізнююсь на роботу! — стрепенулася вона і поспішила у бік офісу.

Біля входу в будівлю організації, де вона працювала, юрмився натовп. Тут також стояла швидка та пожежна.

— Що сталося? — тривожно спитала жінка, схопивши за рукав співробітника.

— Ой, Оксано Петрівно, яке щастя, що вас не було на робочому місці! У вашій лабораторії бабахнув якийсь прилад. Вашого лаборанта забрали. Там велике задимлення.

Після цих слів Оксана заклякла, усвідомивши, що сталося на набережній.

— Дякую тобі, матусенько, — немов молитву мовчки повторювала вона, — дякую, що навіть будучи «небожителем», ти залишаєшся моїм янголом-охоронцем! Вибач, що я приділяла тобі так мало уваги за життя!

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page