fbpx
Суспільство
Чи дійсно українці такі бідні? Український феномен бідності або чому злидні стали для нас модними

Мене вже давно цікавить оцей от феномен популярності нашого сучасного зубожіння. Мабуть, тому, що я дуже добре пам’ятаю заробітну плату за місяць аж 86 гривень і стипендію 13 гривень, і роздуми про те, що краще купити півхлібини – і наїстися, чи пачку цигарок, щоб курити, тамуючи почуття голоду.

За матеріалами – Opinion.ua.

У моєму першому особистому холодильнику (дуже беушному «Донбасі», який зачинявся на гумку для велосипедів) навіть після зарплати не була заповнена бодай одна поличка. Але тоді чомусь не чули слова «зубожіння», саме в ті часи Юлія Володимирівна красномовно розказувала з екрана телевізора (теж страшенно беушного й чорнобілого) про те, як ми починаємо жити краще та як невдовзі заживемо взагалі прекрасно. Із моєї зарплати 80 % ішло на оренду житла й оплату комунальних. Звичайно, комунальні тоді коштували копійки, але 10 гривень за електроенергію, із тих 20, що залишилися після всіх обов’язкових виплат, то теж немало. Але зубожіння тоді не було; пенсіонери отримували свої 60 гривень пенсій, виплачували «копійки» за комунальні, тягли на собі город чи й кілька городів, тримали на балконах урожай картоплі, жартували вечорами та якось навіть не замахувалися на субсидію. Не знаю, чи вона й була тоді. Пільги якісь були, їх навіть можна було купити, головне – людину потрібну знайти. А от субсидії з’явилися пізніше. І були вони такими хитромудрими, що тільки найнаполегливіші й найвправніші могли їх вистояти й виходити. А от зубожіння не було.

Моя знайома за останні три роки відвідала з 10 країн світу. Кудись літала відпочити до моря чи покататися на лижах. Кудись побродити красивими стародавніми вуличками. А кудись і просто попити кави й подивитися на краєвид із вікна готелю. До того вона, звичайно ж, важко й багато працювала, чесно платила податки, і навіть Львів їй здавався закордонням. Зараз планує побувати в якійсь із країн Азії. І в неї зубожіння. Так, саме зараз вона найчастіше розказує про те, як тяжко жити та як важко заробити копійку, і що гірше, ніж зараз, їй не жилося ніколи.

Мужчина, йому 45 років. До 40 років він протирав штани на якійсь державній посаді. За його словами, перекладав папірчики й із того іноді мав якийсь гешефтик. За свої часи держслужбовця заробив на стару потягану «дев’ятку», кімнату в гуртожитку (і ту коштом дружини) й виразку шлунка. Із тих часів хіба згадує, що його боялися як клерка держустанови та як круто було відпочивати у профспілкових санаторіях, і байдуже, що меблі там потрощені, а вночі треба ганяти тарганів, душ у кінці коридору і працює чотири години на тиждень – головне, що за це не доводилося платити. Сьогодні цей чоловік має нормальну таку «Шкоду», трішки вживану, але в дуже хорошому стані. Кімнату в гуртожитку продали – вдалося викупити квартирку, невеличку, але з просторою кухнею, двома кімнатами й величезним балконом. Річницю весілля із дружиною святкували в Парижі. У нього теж зубожіння. Страшне й невідступне зубожіння – лякають ціни навіть на хліб. І то нічого, що він може легко собі дозволити кілька разів на тиждень пообідати в ресторані, головне, що батон коштує 12 гривень, а колись коштував гривню.

Моїй сусідці нещодавно зробили операцію на очах. З усіх витрат вона сплатила лише повернення додому на таксі. Досить недешеву операцію їй покрила «картка киянина» й пенсійне посвідчення. Цього було досить, щоб усе стало безкоштовним. Так, у палаті – меблі старенькі, у відділенні – ремонт і трішки шумно вдень. Але ліки для своєї гіпертонії вона отримує теж безкоштовно. Іноді радить мені, у кого із продавців на ярмарку смачніше м’ясце. У неї – зубожіння. Страшне зубожіння. От прямо дихати нічим, так її душить зубожіння. А особливо після монетизації субсидії, коли побачила живі гроші і справжню вартість комунальних послуг за її трикімнатну квартиру.

Я довго не могла зрозуміти, що це за феномен. Ми перестали жерти ковбасу другого ґатунку. Ми почали подорожувати. Ми купуємо смартфони. Ми вдягнені по-людськи. На ринку праці купа вакансій. Але ж зубожіння!!!

Я запитала в мами. А МатьМоя – пенсіонерка, із мінімальною пенсією, живе в селі з газовим опаленням. Кому, як не їй, знати про зубожіння? Мама задумалась і сказала, що за останні років 30 так легко ще не жила. Так, газ зараз дорогий, але субсидію отримати – не проблема. А зараз узагалі можна економити добряче і сплачувати навіть менше нарахованого монетизацією. Ліки, звичайно, дорогі, але їх принаймні можна купити. «Понімаєш, доця, в 90-х, коли батько ще був живий і ми робили та шось заробляли, шоб купить тобі курточку, треба було все літо економить. А щас я получила пенсію, поїхала й купила курточку, ту, яка на мене дивиться, і знаю, шо після цього не треба буде голодувать. Чи хотіла б я жить краще? Канєшно, хотіла б. Хотілося б, шоб і хату добре поремонтувать, і шоб вам грошима помогти – я б тобі мясорубку електричну подарила б. Но раньше було важко, дуже важко – і ти в страшній нужді, і я хліб у долг брала».

Читайте також: 8 речей, які в Україні кращі, ніж в Європі – цей пост українця вибиває ґрунт з під ніг

У нашому сьогоднішньому суспільстві перемагає феномен зубожіння. Колись таки його вирахують психологи чи соціологи і, певно, вкажуть на його суто інформаційну природу. А зараз вгодовані пальчики колишньої чиновниці зі статками невідомого походження пишуть про піввареника, і такі ж, не менш ситі, громадяни з аеропортів, власних машин і ресторанів їй підспівують. Бо надто важко повірити у власні сили, надто важко прийняти відповідальність за власне життя. Зате так зручно вірити в зубожіння, яке від вас не залежить, яке творить один такий сторонній «негодяй». Тому наш завтрашній день будують здебільшого доволі забезпечені свідки «зубожіння».