Оксана стояла біля великих дверей міського ліцею, визираючи серед першокласників свого онука. З боку спортивного майданчика чулися гучні свистки вчителя фізкультури та лункий гуркіт м’яча, що з силою вдарявся об високу металеву сітку. Дітлахи юрбами вибігали на перерву, гомоніли, штовхалися, бігли до кав’ярні на розі вулиці. Оксана відступила трохи вбік, до цегляного паркану, щоб її не збили з ніг, і уважно вдивлялася в обличчя дітей.
З-за рогу шкільного корпусу раптом вискочив величезний пес. Тварина бігла без намордника, часто дихала, висунувши язика, і на ходу заглядала в руки підліткам, які поверталися з наплічниками та стаканчиками соку. Оксана притиснулася спиною до огорожі, бо пес повернув у її бік і зробив кілька швидких кроків.
За собакою поволі йшов чоловік, він тримав у руках повідець, але той висів абсолютно вільно, торкаючись асфальту.
— Чоловіче, заберіть собаку! — голосно сказала Оксана, відступаючи на крок. — Це ж шкільне подвір’я, тут повно дітей. Чому він у вас без намордника?
Чоловік зупинився, повільно повернув голову в її бік і зміряв її поглядом. Його обличчя було вкрите глибокими зморшками біля рота, а шкіра мала сіруватий відтінок людини, яка багато часу проводить на сонці.
— А що, він когось зачіпає? — сказав він трохи сиплим голосом. — Це спокійна собака. Вона розумніша за пів школи цих дітлахів.
— Мені байдуже, яка вона розумна, — Оксана насупилася, коли пес підійшов ближче до першокласників, серед яких мав бути й її онук. — Є правила. На територію навчального закладу взагалі таких великих тварин заводити заборонено, а тим більше без захисту. Налякає дитину, і що тоді робитимете?
— Перестаньте лементувати, жінко, — роздратовано відмахнувся чоловік і сіпнув за повідець, але так слабо, що пес навіть не поворухнувся. — Ви краще своїми справами займайтеся, а не вчіть мене жити. Ходять тут всякі, розказують кожному, що робити.
— Я вам не “жінко”, і ніхто тут не лементує! — голос Оксани задрижав від раптової образи, яка підступила до горла. — Потрібно мати бодай якусь повагу до людей. Прийшли з собакою, як до себе додому, ще й грубіяните на рівному місці.
Пес тим часом гучно гавкнув, повернувши голову до широких сходинок, звідки вибігали хлопці після уроків. Чоловік нарешті підтягнув собаку до себе, але навіть не подумав перепросити чи відійти в бік. Він дивився на Оксану з викликом, заклавши вільну руку в кишеню.
— Якщо вам щось не подобається, йдіть собі далі, — кинув він через плече, звертаючись вже більше до онука, який якраз збігав з ґанку. — А то розвела тут консиліум на дорозі.
Оксана вже збиралася відповісти, слова обурення крутилися на язиці, але в цей момент чоловік повернувся до світла, яке пробилося крізь хмари, і зняв кепку, щоб почухати потилицю. Оксану ніби струмом вдарило. Вона подивилася на його скошену ліву брову і давній шрам над правою скронею.
Вона дивилася на ці вицвілі білки очей, на запалі щоки, вкриті жорсткою сивою щетиною, на важку, трохи зігнуту лінію плечей і не могла зробити навіть пів кроку. Людина, яка зараз стояла перед нею і зневажливо відмахувалася від її зауважень, була тим самим хлопцем, про якого вона думала щоразу, коли в її житті траплялися невдачі.
Це був Вадим.
Пам’ять миттєво вихопила з минулого зовсім інший день. Тоді теж була весна, але сонце пекло так сильно, що асфальт біля цієї ж міської школи пахнув розігрітою смолою. На ній була перешита сукня, кучері на цукрі і мамині нові туфлі, в яких вона ще заміж виходила.
Вона пам’ятала той білий вальс, коли серце калатало десь у горлі, і той єдиний цілунок біля чавунної хвіртки, який здавався їй тоді початком чогось великого і справжнього. Вона зберігала той спогад через усі роки.
Коли в її житті з’являлися чоловіки, які виявлялися чужими і байдужими, коли довелося самотужки піднімати сина, вона завжди подумки поверталася до тієї весни. Їй здавалося, що десь там, у її минулому, лишилося щось чисте, світле і неушкоджене сірістю світу.
А зараз цей спогад стояв перед нею у брудному жилеті, перехоплював повідець із собакою, яка вискалювала зуби на шкільному подвір’ї, і розмовляв з нею як із чужою людиною.
— Вадиме?.. — тихо сказала вона, самій собі не вірячи, що вимовляє це ім’я.
Чоловік здригнувся, знову повернув обличчя до неї і мружачись вдивився в її риси. На його лобі з’явилися глибокі зморшки, він придивлявся кілька секунд, а потім байдуже знизав плечима.
— Ну, Вадим. А ви хто будете? Щось я вас не пригадую. З нашого будинку чи з роботи?
Оксана відчула, як холодний піт проступив на спині під курткою. Вона дивилася на його руки — колись сильні, що впевнено тримали футбольний м’яч, а тепер із брудними нігтями і грубою шкірою. Вона шукала в його очах бодай найменший промінь того юнака, який посміхався їй під цвітіння нарцисів у міському сквері, але бачила лише втому, байдужість і роздратування від буденного клопоту.
— Ніхто, — відповіла вона голосом, у якому не залишилося жодної емоції. — Я помилилася.
— Отож-бо, — буркнув він, повертаючись до свого онука. — Ходи сюди, Денисе. Взяв рюкзак? Ходімо додому, а то бабуся вже обід зварила, чекає.
Хлопчик схопив чоловіка за рукав, і вони разом із собакою повільно почимчикували геть по заасфальтованій доріжці.
Оксана стояла на тому ж місці. Навіть дивитися в його бік більше не хотілося.
Усередині було лише порожнє відчуття, ніби з кімнати, в якій вона жила багато років, винесли всі меблі і залишили тільки голі стіни. Вона стільки років носила в собі цей образ, грілася ним у найхолодніші зимові вечори, коли мати важко хворіла, а грошей не вистачало навіть на найпростіші продукти. Вона уявляла, що десь там живе той самий красивий, добрий і трохи сором’язливий хлопець її юності.
А виявилося, що його ніколи й не було. Або він зник так давно, що від нього не залишилося навіть тіні.
З дверей ліцею врешті вибіг її онук із червоним наплічником за спиною і помахав їй рукою.
— Бабусю, ви довго чекаєте? — вигукнув він, підбігаючи та беручи її за руку.
Оксана повільно повернула голову до хлопчика, посміхнулася йому і поправила йому комір куртки.
— Ні, любий, тільки-но підійшла, — м’яко відповіла вона.
Вона йшла повз багатоповерхівки, тримаючи онука за теплу долоню, і з кожним кроком відчувала, як важкий, багаторазово передуманий спогад нарешті вивітрюється з її голови, залишаючи лише звичайний, сірий і зрозумілий квітневий день.
І від цього чомусь закололо біля серця.
