Тисячу двісті кілометрів у бусику, де ноги затікають так, що потім пів дня не відчуваєш власних пальців. Я пам’ятаю той перший виїзд до найменшої дрібниці. Вдома лишився Вадим, який знову прогорів із черговою «перспективною» справою, і двоє дітей. Назарові тоді минуло дванадцять, а Любі — тільки дев’ять. Сусіди на вулиці шепотілися за спиною, що покинула малих на чоловіка, який і за собою доглянути не годен, пішла шукати легких грошей за кордоном.
Легких. Перебирати чужу цибулю в теплиці з п’ятої ранку, коли від холоду й вологості пальці тремтять так, що неможливо застебнути ґудзика на куртці, – це вони називали легкими грошима.
Перші три роки я поверталася додому лише на новорічні свята. Привозила повні сумки одягу, солодощів, грошей, які ховала в потаємну кишеню сумки. Вадим зустрічав мене на автостанції, брав пакунки й дивився вбік. У хаті було прохолодно, підлога недомита, а діти відвикли від моїх обіймів.
Вони дивилися на мене як на чужу тітку, яка просто привозить дорогі подарунки. Я бачила це, серце стискалося від болю, але наступного ранку знову ставала до плити, готувала на тиждень наперед, мила, прала, а через два тижні знову купувала квиток на автобус. Бо треба було перекривати дах, бо діти росли і їм треба було купувати взуття щосезону.
Минали роки. Праця без вихідних далася взнаки, але з’явилися й перші результати моєї запертості. Стару хату, яку ми успадкували від батьків Вадима, я повністю перебудувала. Розібрали старі перекриття, звели другий поверх, перекрили якісною черепицею, обклали цеглою. Сусіди, які раніше кривилися, тепер зупинялися біля паркану й роздивлялися.
Потім діти підросли, треба було думати про їхнє майбутнє. Назар поїхав вчитися у місто, за ним за кілька років подалася й Люба. Я не хотіла, щоб вони тинялися по орендованих кутках чи жили з чужими людьми, тому поставила собі за мету забезпечити їх житлом.
Спонсорів чи багатих родичів у нас не було. Вадим перебивався випадковими підробітками на місцевій пилорамі, але більшість того, що заробляв, залишав там же у магазині на побутові потреби. Всі серйозні витрати лягали на мої плечі.
Я взяла ще одну зміну, прибирала ввечері офісні приміщення, відкладала кожен цент. За п’ять років важкої роботи мені вдалося купити двокімнатну квартиру для Назара, а згодом — однокімнатну для Люби.
Я сама приїжджала на підписання паперів у нотаріуса, віддавала дітям ключі й бачила в їхніх очах радість. Тоді мені здавалося, що все це було недаремно. Що мої ночі без сну, мої зношені до дірок кросівки й біль у спині мали сенс.
А потім Вадим занедужав. Спочатку він просто скаржився на постійну втому, лягав раніше, кинув роботу на пилорамі. Я саме була вдома між поїздками. Вмовила його поїхати у обласний центр до спеціалістів. Нам сказали, що ситуація складна, зволікати не можна, потрібне тривале й коштовне відновлення організму, лікарі наполягали на термінових заходах. Я дістала всі свої заощадження, які тримала на чорний день. Перший етап ми оплатили повністю. Я купувала найкращі доглядові засоби, наймала людину, яка сиділа біля нього, поки я працювала, купувала необхідні речі за першою вимогою.
Проте перша спроба не дала очікуваного результату. Стан чоловіка погіршувався щодня. Він схуд, майже не вставав із ліжка, лише дивився у вікно й мовчав. Спеціалісти скликали нараду й повідомили, що потрібне ще одне, значно складніше й дорожче втручання. Сума, яку назвали, була для мене непідйомною. Усі збереження пішли на попередній етап.
Я побігла по родичах. Спочатку пішла до зовиці, рідної сестри Вадима, яка жила на сусідній вулиці.
— Галю, де я тобі такі гроші візьму? — мовила вона, кладаючи руки на грудях. — У мене своя сім’я, діти вчаться. Ти в нас багачка, по Європах роками їздиш, хату-палац збудувала, дітям по квартирі купила. От і шукай сама. Село каже, що в тебе грошей кури не клюють, а ти по людях ходиш просити.
Я зібрала дітей у нашій великій вітальні. Назар приїхав із дружиною, Люба прибула сама. Вони сиділи за довгим столом, який я колись купувала для родинних свят, і дивилися на мене.
— Діти, у нас біда, — сказала я. — Татові потрібна ще одна процедура. Грошей немає взагалі. Я віддала все, що мала. Треба вирішувати, що робимо. Нам потрібно терміново зібрати велику суму.
В кімнаті зависла тиша. Назар перезирнувся з дружиною, а Люба почала розглядати свої нігті.
— І що ти пропонуєш? — спитав Назар.
— У нас є житло, — тихо відповіла я. — У кожного з вас є по квартирі. У мене є ця хата. Якщо ми продамо один із об’єктів, ми врятуємо тата. Нам просто треба вирішити, чию квартиру виставляємо на продаж, або ми продаємо цю хату, але це займе час, а часу в нас немає. Чию квартиру продаємо?
Назар здригнувся й випрямив спину.
— Мамо, ти взагалі розумієш, що кажеш? — голос сина став різким. — Я тільки-но ремонт там закінчив! Ми з дружиною плануємо жити людським життям. Чому я маю віддавати своє житло? Ти його мені подарувала, це моя квартира!
— Назаре, це для вашого тата, — спробувала я заперечити.
— А чому не Любина? — випалив він.
— А чого одразу Любина?! — схопилася з місця дочка. — Я тільки влаштувалася на роботу, у мене взагалі однокімнатна, скільки за неї дадуть? Вона не покриє й половини суми! Чому ти, мамо, не хочеш продати цю хату? Вона величезна, на два поверхи. Тобі самій стільки місця не треба!
— Хату продавати треба місяцями! Ви знаєте, який зараз ринок у селі? А татові треба робити все негайно! Квартиру в місті можна віддати за тиждень, якщо трохи спустити ціну!
— Я свою квартиру продавати не дам, — твердо сказав Назар і підвівся з-за столу.
Люба теж встала, навіть не подивившись у мій бік.
— Продавай хату, мамо.
Вони пішли.
Я залишилася сама. Наступного дня я подала оголошення про продаж хати, але покупці не поспішали. Ті, хто приходив дивитися, збивали ціну вдвічі, знаючи нашу ситуацію. Я шукала приватних позичальників, але без застави під реальні документи ніхто не хотів давати великі суми. Час спливав.
Вадима не стало через місяць.
На похорон прийшло пів села. Ті самі сусіди, які відмовляли в допомозі, тепер стояли з сумними обличчями й хусточками біля очей. Назар із Любою стояли окремо від мене. Вони не підходили, не намагалися обійняти чи підтримати. А після того, як труну опустили в землю і всі почали розходитися, Назар підійшов до мене близько, так, щоб чула тільки я.
— Якби ти не затиснула цю хату, якби одразу віддала гроші чи продала її дешевше, він був би живий. Ти все життя тільки про гроші й думала.
Люба стояла поруч і мовчки ствердно кивала головою. Вони сіли в авто й поїхали. Вони не приїхали ні на дев’ять днів, ні на сорок. Вони просто викреслили мене зі свого життя.
Минуло три роки. Я жила одна у великому, порожньому будинку. На закордонні заробітки більше не їздила — здоров’я вже не дозволяло, та й сенсу не було.
Село поступово забуло ту історію, але спілкуватися з людьми я більше не прагнула. Віталася біля магазину й йшла далі.
А минулої осені все раптово змінилося. Спочатку зателефонував Назар. Його голос у слухавці лунав так, ніби ми розсталися тільки вчора.
— Мамо, привіт, — сказав він бадьоро. — У нас новина. Ірина народила. Хлопчик. Назвали Василем.
Я мовчала, тримаючи слухавку біля вуха. Серце навіть не тьохнуло.
— Мамо, ти чуєш? — перепитав він. — Твій онук народився. Нам зараз дуже важко, Ірині треба відновлюватися, а мені треба на роботу ходити. Може, ти б приїхала на пару місяців? Пожила б у нас, допомогла з дитиною? А то ми самі не справляємося.
За тиждень зателефонувала Люба. З тими ж новинами — у неї народилася дівчинка. І їй теж раптом знадобилася мама. Згадали, що я вмію готувати, що маю час, що живу одна у великому будинку, де дітям буде добре на свіжому повітрі влітку.
— Мамо, ми можемо до тебе привезти малу на літо, коли вона трохи підросте? Ти ж у нас досвідчена, сама двох виростила. Та й хата велика, повітря чисте.
Вони думали, що час усе списав. Що я, як будь-яка бабуся, розчулюся від самого факту появи онуків і прибіжу за першим покликом прати пелюшки й варити каші.
— Ні, — відповіла я синові тихо й спокійно.
— Що «ні»? — не зрозумів Назар.
— Я не приїду. І до себе нікого не приймаю.
— Мамо, ти що, образy тримаєш? Це ж твій онук! Як ти можеш бути такою черствою?
— У мене немає часу, — сказала я і поклала слухавку.
Любі я відповіла так само. Вона пробувала при соромити мене, казати, що я розбиваю родину, що залишаю її без підтримки у найважчий момент. Я просто вимкнула телефон.
Я ходжу по своєму подвір’ю, доглядаю за квітами, висаджую троянди вздовж паркану. У мене великий дім, у якому тихо й чисто. На стіні у вітальні досі висить портрет Вадима.
Я віддала цій родині все свої молоді роки, своє здоров’я, кожну копійку, яку заробила важкою працею. Я збудувала їм стартовий майданчик для життя, але людяності навчити не змогла. І тепер, коли мені залишився спокій, я не збираюся міняти його на чужі клопоти лише тому, що так зручно тим, хто колись від мене відвернувся.
