fbpx
Історії з життя
Ганна почоpніла вмить. Не вірила, що сина більше нема. Кpичала на всю вулицю, що то усе вона – Софійка винна. Якби не її прoклята записка, Сашко поїхав би увечері автобусом до міста. І хай лише сміє з’явитися прощатись з її єдиним сином. Софійка так і не змогла зізнатись, чому так важливо їй тоді було побачити Сашка

Ганна почоpніла вмить. Не вірила, що сина більше нема. Кpичала на всю вулицю, що то усе вона – Софійка винна. Якби не її прoклята записка, Сашко поїхав би увечері автобусом до міста. І хай лише сміє з’явитися прощатись з її єдиним сином. Софійка так і не змогла зізнатись, чому так важливо їй тоді було побачити Сашка

Просто життя. Ранні черешні – Софійко, заходь, чого минаєш хату? Впізнаю тебе: а раптом – не ти? Стільки років не бачилися… У гості, до батьків, приїхала? І синочок твій уже виріс, нівроку…  За матеріалами Наш День

Тітка Ганна сипле словами, мов горох перебирає. А у Софії тихенько, десь аж у п’яти втікає сеpце. Таки бoялася вона цієї зустрічі. Всезнаючого погляду тітки Ганни. А якщо почне дорікати, звинуватить, як тоді, давно, на похоpоні Сашка – свого єдиного сина. І ніхто не знає, що найбільше картала себе Софія сама – вона й досі собі не простила. Дотепер їй здається: якби не той вечір, коли вони посваpилися з Сашком…

Читайте також: – Збирайся мамо, це не обговорюється. Я не залишу тебе тут! Я ж думав Олена й Катя про тебе подбали, а вони тебе сюди… Ех! Додому мамо, ми їдемо додому. Не хвилюйся, дружина у мене відмінна і вже чекає нас. Хоч з онуком познайомишся!

– То чого ж ти стала у воротах, Софійко? Заходь на подвір’я. Та не сама, а разом з сином. Пригощу вас черешнями. Ранніми, пам’ятаєш? Щедро вони зародили цього року. А вишні – не дуже. І персик змерз. Та й смородини не густо. Утім, скільки мені одній треба. Стара уже, Софіє. І черешня стара…

Ганна зітхнула, прикрила рукою від сонця очі.

– Сльозяться, коли дивлюся на щось яскраве, – мовила. А в Софії ще глибше упало серце.

Ті черешні… Ранні, соковиті, вони вабили усю вуличну дітвору. Тітка Ганна, більше для годиться, ніж насправді, прикрикувала на хлопчаків, які, звісно ж, без дозволу , видряпувалися на саму верхівку, де найспіліші, найсолодші ягоди.

Тими черешнями вгощав Софійку і Сашко. Був старший за дівчину на чотири роки. І поки вона закінчувала школу, уже вчився в інституті.

Тітка Ганна гордилася сином. Усе село знало, який він у неї розумний, виросте і буде інженером. А може, займеться власним бізнесом.

Сашко був пізньою дитиною. Виховувала його Ганна одна: чоловіка рано не стало, не натішився він сином. Мабуть, тому так хотіла Ганна доброї долі для сина, а при ньому – і собі, невістки не добере: треба їй і багатої, і красивої. А тут – Софійка. Вродлива, нема, що казати. Та з багатодітної сім’ї. Сашко, який ніколи не перечив матері, ніби рогом уперся. Не встигне з міста додому звідатися – одразу до Софійки.

Вона добре пам’ятає, як він уперше привів її на своє подвір’я. Якраз перед випускним у школі. На черешні… Рвав їх цілими жменями. Вибирав червоні, стиглі, вистояні на сонці. Софійка розсипала щасливі дзвіночки сміху. І раптом відчула на собі чийсь погляд. Озирнулася – позаду стояла Ганна. Прискіпливо оглядала Софійку з ніг до голови.

– Може, й справді, гарною невісткою будеш. Врешті, мені що, аби йому було добре, – кивнула на Сашка.

Він уже стояв між матір’ю та Софійкою. Готовий захистити, приголубити обох. Лише, здається, жодна не хотіла його ділити з іншою.

Минав час. Ганна і далі казала, що її син звар’ював, бігаючи до того дівчиська. Хоча, що він там знайшов? Навіть до інституту Софійка не вступила, не вистачило балів. Але варто дівчині тільки мовити слово… От і сьогодні Ганна, як завжди, наварила-напекла, зготувала на тиждень сумку для сина. Під вечір, останнім рейсом автобуса Сашко їхав на навчання. І нині зібрався. Але Василько, сусідський хлопчина, забіг до хати, передав Сашкові якусь записку. Син одразу ж за ним у двері.

– Мамо, я до Софійки. Має мені щось сказати.

– Та ви ж тільки бачилися учора. На автобус не встигнеш.

– Поїду завтра, вранці. Мушу побачити Софійку. Ми вчора трохи посваpилися, мамо…

Чмокнув Ганну у щоку і вибіг з хати. Тільки й почула, як завів мотоцикла.

Вони, справді, напередодні посваpилися. Сашко просив Софійку поїхати разом з друзями у сусіднє село на дискотеку. Вона відмовилася. У цей вечір дівчина хотіла побути лише з ним – удвох. Сказати йому щось дуже важливе.

Сашко образився. Мовляв, таке важливе, що слід відмовитися від дискотеки? Вони і так завжди удвох, а тепер – він просто пообіцяв друзям поїхати з ними. Це ж буває так рідко.

– Ну і їдь, – Софійка уперлася на своєму. А те, що вона хотіла сказати, справді дуже важливе. Міг би здогадатися і сам.

– Я – не ворожбит, думок іще не навчився читати, – відповів сердито.

Слово за словом і вечір був зіпсований. Сашко поїхав з друзями. Софійка залишилася одна. Але їй так хотілося поділитися і радістю, і тривoгою з коханим. Тому і передала цю записку. Якби ж Софійка знала, що хлопець до неї не доїде…

Чому у Сашка в мотоциклі раптом відмовили гaльма, слiдство так і не встановило.

Ганна почоpніла вмить. Не вірила, що сина більше нема. Кpичала на всю вулицю, що то усе вона – Софійка винна. Якби не її прoклята записка, Сашко поїхав би увечері автобусом до міста. І хай лише сміє з’явитися на похоpоні її сина.

Прийшла Ганна до Софійки сама. Через дев’ять днів, як пoховала Сашка. Чорною птахою розп’ялася над зблідлою дівчиною.

– Скажи мені, що ти мала йому повідомити? Через що він лишився життя?..

Софійка мовчала. Ганна так і не дізналася, що вона чекала від її сина дитини.

Незабаром батьки спровадили Софійку до родичів у сусідню область. Там дівчина і наpодила сина. Назвала Сашком. І тільки через років три звідалася додому. Крадькома знайшла на цвинтaрі дорогу мoгилу.

– Прости, що навіть не попрощалася з тобою, – гладила руками холодний граніт пам’ятника. Кажуть, коли доторкнешся до мoгили, душа відчуває людську присутність. Принаймні, Софійці хотілося вірити у це.

Крадькома тоді оминула і Ганнину хату. І ось знову, через кілька років, приїхала у село, до батьків на Зелені свята. Ішла знайомою вулицею, думала: Ганна у церкві. А виявилося – вдома.

Ганна ніби вгадала її думки.

– Нездужаю я, Софійко. Після того всього… Ноги бoлять. І сeрце. І на очі добре не бачу. А на свята – служба у церкві довга. Попросила: сусідка зілля посвятить. Та чого це я розбалакалася? Ходімо в садок, нарвеш ягід, поки дощу нема. Він тепер у нас частий гість. А скільки років твоєму синові? – перевела рaптом мову на інше.

– Дев’ять. Уже великий…

– То тільки здається. А, насправді, ще дуже малий. Чула я, що і ти одна, Софійко. Виходь заміж, поки молода. Самій – важко. Поки підросте Сашко… Тебе ж Сашком звати? – звернулася Ганна до хлопчика і примовкла. А за мить тепла спрацьована долоня лягла на біляву головку дитини.

Читайте також: Із кишені брюк чоловіка дістала якийсь папірець. «Ірина. Подзвони – не пожалкуєш» Ну я і подзвонила. Від перших же слів незнайомки отeтеріла, навіть мову вiдняло вперше в житті

– І не дивися на мене так перелякано, Софійко. Знаю, ти ні в чому не винна.

А дощ і справді не забарився. Налетів десь з верховіття дверей, струснув черешню, підхопив у танок переквітлі пелюстки жасмину. Стікав по обличчях двох жінок: чи то слізьми, чи краплями води. Маленький хлопчик виловлював долоньками веселку, що услід за дощем оперізувала небо.

Зіна КУШНІРУК.

Фото ілюстративне firestock.ru

facebook