fbpx
Історія
Гaряче пeкуче полум’я заливало Олега зсередини. Де знайти слова, щоб вона простила його? Чому не призналася тоді, що носить під серцем нове життя?

Поверталася я з відрядження. Попутником по купе виявився відомий у місті підприємець. Від знайомих чула про Олега Степановича, назву цього чоловіка так, немало добрих слів як про хорошу порядну людину. За матеріалами Наш День

– Справді? Вони просто не знають мого минулого. Хочете, розкажу вам історію свого життя. Може, напишете, і це, моє запізніле каяття, прочитає та, яку досі люблю.

Читайте також: – Так сталося, пробач. Полетіла Оксана на зустріч новому коханню, та Віктор виявився одруженим. А вдома свекруха прощального листа знайшла

З Ніною вони могли б ніколи не зустрітися. Але у ці вихідні курсантів відпустили з училища у звільнення і він вирішив відвідати батьків. По дорозі з автобуса забіг до сусідки. Сподівався, що Світлана теж приїхала на вихідні додому з Тернополя, де вчилася в інституті. Хотів узяти в дівчини кілька касет, послухати музику.

Світлана справді була вдома.

– Заходь, – запросила хлопця. – З подружкою познайомлю.

Він уже хотів сказати, що спішить, бо увечері мусить повертатися у казарму – у військовому училищі з дисципліною не жартують. Але Світлана наполягла на своєму.

– На хвильку, а то нам сумно. Разом і музику послухаємо. А раптом Ніна тобі сподобається? Вона така сама, як ти – з книжками, мабуть, спала б.

Олег усміхнувся на це зауваження. Справді, він завжди добре вчився, любив сидіти у бібліотеці. Ще у школі дав собі слово: спочатку – навчання, робота, потім – особисте. Але запрошення Світлани усе-таки прийняв.

Що між ним і Ніною тоді було? Кілька невинних поглядів, мимовільний дотик рук. Мовчання, яке інколи говорить більше, ніж слова. Прощатися з дівчиною не хотілося.

Наступної неділі Олег знову спішив до Світлани. Але цього разу вона приїхала сама. Від сусідки дізнався, що Ніна – сирота. Може, десь і живуть її батьки, але Ніна їх не знає. Вона виросла у дитячому будинку. На канікули, правда, їздить у село, неподалік Тернополя. До якоїсь старенької жінки, яка брала її до себе ще з інтернату. Більше у Ніни нікого нема.

Він подумки заперечив: тепер у Ніни є він.

Зустрічі їхні були нечастими. Батьки не схвалювали Олегових поїздок до Тернополя. І, врешті, зажадали побачити «друга», який живе у цьому місті.

Довелося зізнатися. Хоч у Тернополі жило кілька його однокурсників, їздив він не до них.

У той час Олег уже закінчував училище. Ніна теж була на останньому курсі.

– Нам потрібно одружитися. Щоб поїхати разом на роботу, – пояснював батькам.

Вони не розуміли сина. Стільки старалися, аби він дістав пристойну професію. З його зовнішністю і розумом можна одружитися на дочці генерала. І жити – без проблем. А тут – сирота без роду.

– Що ти знаєш про цю дівчину? Звідки вона, хто її батьки? Які у них гени, яких вона дітей народить? – мама хапалася за серце. Батько мовчки з осудом дивився на сина.

Наступного разу до Тернополя Олег поїхав крадькома. Ніна, як завжди його чекала. Бажана, ніжна, кохана – хіба він міг зіпсувати короткі хвилини щастя? Розказати, що батьки хочуть іншої невістки – із заможної сім’ї. Пecтив дiвoче тiло, обіцяв, що скоро вони одружаться. У них буде донька і син. Він повезе усіх їх до моря, адже Ніна ніколи його не бачила. А поки що їм треба поїхати до його батьків.

Зателефонував їм. Про те, що, врешті, хоче познайомити з майбутньою невісткою. Нехай чекають.

Ше з коридору відчув запах сeрцевих крапель. Двері відчинив батько.

– Добре, що ти приїхав, сину. Мама зaхворіла, щойно викликали «швидку».

Олег кинувся у кімнату

– Мамо

– Я хочу поговорити з нею, – вказала на Ніну. – Це недовго, сину.

Ніна розгублено ховалася за Олегове плече. Йому б залишитися з нею, захистити, підтримати. Але батько уже виводив сина з кімнати.

У той же самий вечір Олег зрадить кохану ще раз. Коли Ніна, бліда, заплакана, вийде від матері.

– Я їду, – ледь чутно прошепоче.

Він зніме з вішака і своє пальто.

– Ти що, залишиш хвору матір? Можеш іти, але не вертайся, – батько забирав з рук Олега одяг. – До поїзда недалеко, вона і сама дорогу знайде.

– Ніно, пробач. Завтра я приїду.

Ось і все, що він крикнув дівчині вслід. А потім, мабуть, зрадив Ніну утретє. Коли ні одразу, ні потім до Тернополя не поїхав. Передав Світланою записку: «Прости, зустрінемося пізніше»

«Пізніше» затягнулося. Хвoріла мама, а там – розподіл на службу. І все-таки він зібрався якось до Ніни.

– Не їдь, – зупинила його матір. – Я сказала їй таке. Що у тебе є дівчина. А з нею ти був просто так, для розваги. І що ми ніколи не приймемо її у свою сім’ю. Тож вибирай: або вона, або ми.

Він нікого не вибирав. Просто поїхав за направленням на роботу. Та й Ніна не відповіла на його куці записки.

Тепер він справді думав лише про кар’єру. Не замислюючись, поїхав в одну з гарячих точок як мирoтворець. Тропічний клімат і постійні стрeси не пішли на користь. Повернувся додому з купою хвoроб.

Олег згадує, як літній лікaр довго оглядав його. Вертів у руках папірці з результатами анaлізів.

– Можна вважати, усе нормально. Тільки у вас ніколи не буде дітей. Утім, мабуть, вони у вас уже є.

Чомусь згадав обличчя матері. Все частіше дорікала вона Олегові, мовляв, їй уже хочеться онуків бавити. А він ще й досі не одружився.

З армiї його комісували. Шукав шляхів у приватний бізнес. Вступив вчитися ще й в економічний вуз. Устиг побувати за кордоном, заробити трохи грошей.

У його житті були різні жінки. Одні затримувалися довше, інші – не дуже. Олег усе частіше згадував Ніну: де вона? Напевно, щаслива. Якось пробував завести про це мову зі Світланою – колишньою своєю сусідкою і Ніниною подругою.

– Не знаю, ми не спілкуємося, – це все, що почув у відповідь.

Але життя інколи підносить нам неочікувані повороти долі. Якось зустрів колишнього однокурсника, теж звільненого у запас.

– Приїжджай до мене у Тернопіль. Прийму у свій бізнес.

Олег погодився. Оформився на роботу, входив, як кажуть, у курс справ. Знайомився із співробітниками. Залишилося ще зайти до головного бухгалтера.

На нього дивилися знайомі сірі очі. Повертали Олега у далекий день юності. Коли мовчання говорило більше, ніж слова. І він вкотре відчув те, у чому боявся зізнатися навіть собі багато років. У тому, що досі любить цю жінку. Таку близьку і далеку, хоч і сиділа за столом навпроти.

– Ніно

Спинила порухом руки. Навіщо ворушити минуле? У неї – донька і син. Двійнята. В коледжах уже вчаться. Ось фото, зроблене на фоні моря. Троє шасливих, рідних облич. Спливала у пам’яті давня обіцянка.

Ніна посміхнулася.

– Ми таки побували на морі. Я і наші діти. Глянь, вони ж на тебе схожі.

Гаряче пeкуче полум’я заливало Олега зсередини. Де знайти слова, щоб вона простила його? Чому не призналася тоді, що носить під серцем нове життя? Чому не відповіла на жоден його лист?

Лише погляд трохи сумних сірих очей.

Він дізнається про те, як нелегко було Ніні. І якби та, чужа милосердна жінка, яка її ще маленькою брала на канікули з інтернату додому, не допомогла. Тепер уже Нінині донька і син її бабусею кличуть.

Колеса вистукували свою монотонну мелодію. Поїзд наближався до Тернополя.

– А знаєте, Ніна мене і досі не простила, – порушив хвилинну мовчанку Олег Степанович.- Навіть дітям допомагати забороняє, хоч бачу, як їй нелегко. Утім, здається, я не сказав головного: Ніна заміж теж не вийшла, хоча й траплялися женихи. Може, у нас іще все по-доброму буде?

Надворі стояв сонячний, але прохолодний вересень. Такі дні бувають лише на початку осені. Коли літо, незважаючи навіть на дощі та хмари, ще не хоче прощатися і кидає нам наостанок свої щедрі промені. Ніби дарує надію.

Автор – Зіна КУШНІРУК