fbpx

У моєму новому житті більше немає місця для чоловіка, зі останні чотири роки я це побачила ясно. От тільки, про це сказати Валерію я поки ніяк наважитись не можу адже уявляю, що то почнеться в селі після моїх слів. Люди скажуть – “невдячна” і будуть таки праві

У моєму новому житті більше немає місця для чоловіка, зі останні чотири роки я це побачила ясно. От тільки, про це сказати Валерію я поки ніяк наважитись не можу адже уявляю, що то почнеться в селі після моїх слів. Люди скажуть – “невдячна” і будуть таки праві.

За кордоном я на заробітках уже четвертий рік. Їхала я не від добра, а в одну із найважчих хвилин для нашої родини. Мій свекор занедужав і вже коли всі фінансові можливості було вичерпано, однокласниця запропонувала мені поїхати із нею до Чехії.

Чоловік зі мною не їхав, адже тато його досить таки важкий і одна свекруха із ним не впоралась би. Мій Валерій, навіть з роботи мусив звільнитись, бо його присутність вдома обов’язкова цілодобово. Тож вся надія була на мене.

Я справно передаю гроші, передачі додому, навіть їжджу на тиждень-другий, і ніхто і ніколи не скаже, що найбільше я мрію зважитись на одне – сказати про те, що я хочу розлучитись із Валерієм.

Не подумайте, я не маю тут кавалера. У Чехії я знайшла дещо інше – себе. Так так, саме тут на чужині, я раптом усвідомила, що я людина, що я є у себе. Я можу, чи не вперше в житті, прислухатись до своїх бажань, щось собі придбати, довше поспати, слухати голосно улюбленої музики, чи поїхати на екскурсію і не озиратись на те, як відреагує на мої дії родина.

Не подумайте, батьки у мого чоловіка прекрасні люди. ми прожили біля них 15 років. Але їхній дім, так і не став моїм. Я завжди відчувала себе гостею, яка мусить слідкувати за собою і годити господині.

Свекруха у мене дуже любить порядок, хоч вона мені і слова за роки кривого не сказала, але я завжди мусила тягнутись до її рівня.

Вона – жайворонок і вже о пів на шосту стає готувати сніданок. Звісно, я не могла спати, якщо мама чоловіка ліпить на всіх вареники, чи крутить голубці. Я почувалась винною якщо прокинусь о шостій, що вже казати про те. аби виспатись досхочу. Доки я йшла на роботу о десятій, встигала переробити купу домашньої роботи.

Я мусила завжди зважати на фінанси, адже у нашій родині був спільний бюджет і я буквально ховала яких гривень двісті триста із зарплатні, аби придбати собі який смаколик у магазині. Техніка у домі з’являлась тільки якщо вона була потрібна батькам чоловіка. Навіть штори, чи тюлі в нашу кімнату я ходила обирати зі свекрухою і взяла ті, що їй до душі припали.

Ми ніколи не мали непорозумінь, я була для батьків чоловіка “дочечкою”, а для свого Валерія “сонечком”, та щастя у тому домі мені не було.

Ми не раз думали над переїздом, навіть гроші збирали на власну хату, та будинки в селі дорогі, тато чоловіка завжди був не надто здоровим і ми не могли скласти більше ніж десять тисяч гривень, як не старались.

А тут, в Чехії, я раптом відкрила., що можна придбати собі босоніжки і сумку до них і не ловити на собі осудливого погляду свекрухи. Я нарешті можу спати вихідними хоч цілий день і не вставати раніш за півнів тільки тому, що треба готувати їсти, чи спекти до сніданку хліб.

Я важко працюю, я допомагаю родині чоловіка, але мрію про одне – розлучитись. Я добре бачу, що зароблю собі на житло і на гарне життя, а можливо і знайду свою долю, та все ніяк не можу зважитись на це – совість не дозволяє.

Справа в тому, що я сирота і привів мене чоловік у дім батьків із одним пакетом у якому був мінімум речей. Я – невістка без приданого, але ніколи мені і слова ніхто не сказав про те у родині мого чоловіка.

От і тягну уже який рік із тим рішенням. Ніби і не маю я на що жалітись, усе в мене було і є, все дала мені сім’я чоловіка, та найбільша моя мрія – розлучитись.

Вже кілька разів брала до рук телефон і мала намір сказати про все Валерію, та совість не дає.

Скажіть мені, я не хороша людина? Ці люди для мене стільки добра зробили? Чи маю я моральне право вчинити із ними так?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page