Веретко, ану повтори, що я щойно сказала? — пролунав суворий голос учительки Надії Дмитрівни.
Тетянка здригнулася і поспіхом встала з-за парти.
— Тетяно, я чекаю.
Дівчинка мовчала, червоніючи і опустивши голову. Сусідка по парті Нелька сиділа, старанно склавши руки, і вдавала, що її це зовсім не стосується. Хоча це вона відволікала Таню від уроку, показавши їй розкішного гномика, у якого світилися очі в темряві. Дівчата задивилися і забули про все на світі.
— Соромно, Тетяно, дуже соромно, — зітхнула Надія Дмитрівна, — а ще називаєш себе відмінницею. На уроці треба вчитися, а не всілякими нісенітницями займатися. Давай щоденник – двійка. Це буде тобі уроком.
Серце Тетянки різко обірвалося і покотилося кудись під парту, ноги налилися свинцевим тягарем, у горлі став тягучий і терпкий клубок. Її руки тремтіли, поки вона відкривала щоденник на потрібній сторінці і подавала вчительці, яка підійшла впритул до їхньої парти. Клас застиг, повисла тягуча тиша, і тільки в скронях гулко стукало, від чого здавалося, ніби всі відчувають її страх.
Таня сіла на місце, напружено дивлячись на вчительку, та щось написала в її щоденнику, потім відклала на край столу і продовжила урок. Дівчинка до останнього сподівалася, що вчителька напише лише зауваження, а двійкою це вона так – лякає.
Продзвенів дзвінок з останнього уроку. Таня поволі зібрала портфель.
— Не забудь щоденник, — кивнула їй вчителька, — і щоб завтра був підпис від матері.
Серце зрадливо занило: «Невже все ж таки двійка? Перша за три роки навчання у школі. У Тетянки були всього дві четвірки за весь цей час. А тут одразу двійка. Що скаже мати?
Мама у дівчинки була сувора і постійно їй говорила:
— Пам’ятай, доню, я працюю, заробляю гроші нам на життя, а твоя робота — це навчання. Твої оцінки — тільки п’ятірки, ну зрідка четвірки, а трійок і двійок не повинно бути. Зрозуміла?
Таня вийшла в коридор остання, їй не хотілося співчуття однокласників, і так вистачило сорому на уроці. Неля, відчуваючи свою провину, не зачекала на неї і втекла мало не першою.
Вона повільно одягла своє пальто, взула чоботи і вийшла надвір. Потім, подумавши, загорнула за ріг будівлі їхньої початкової школи. Озирнулася на всі боки — вже нікого не було. Вона присіла біля вікна, прямо на кучугуру, зняла зубами рукавиці і витягла з портфеля щоденник. Він відкрився на потрібній сторінці, де червоною пастою вчителька написала відразу на всі шість лінійок сьогоднішньої дати: «Була неуважною на уроці, розмовляла, сміялася, на запитання не відповіла — 2».
Букви та ця гігантська цифра одразу застрибали та почали розпливатися в її очах. Сльози закипіли від пекучої образи та гострого почуття несправедливості:
— Я тільки один раз прослухала урок, і вона мені одразу вліпила двійку, — бурмотіла, ковтаючи сльози, дівчинка, — інші постійно так розмовляють, і їм хоч би хни. Нікому двійки за це не ставить. Тільки мені. Вона мене недолюблює.
У пориві відчаю Тетянка висмикнула цю сторінку, зім’яла її і кинула на сніг.
Погода почала псуватися на очах — піднялася хуртовина, і дівчинка не встигла озирнутися, як уже сиділа в заметі по саму маківку. Її раптом розморило, стало тепло і затишно в цьому барлозі, думки стали млявими, і її почало хилити в сон.
Отямилася вона від того, що хтось трясе її, тре їй щоки, щипає за ніс.
— Таню, Тетянко, прокинься! — почула вона, немов крізь вату, і ледве розліпила повіки.
Перед нею стояла мамина сестра, тітка Тоня, яка приїхала до них у село із міста на вихідні.
— Дівчинко моя, — шепотіла їй тітка Тоня, — ти чому не йдеш додому? Я на тебе чекаю-чекаю.
— Я двійку отримала-а-а, — раптом, немов маленька дитина, розплакалася Тетянка і ткнулася тітці Тоні в плече.
— О Господи, — зітхнула Антоніна, — це ж така дрібниця в порівнянні із тим, що діється у світі, а ти плачеш. Ану швидко піднімайся, там мама з варениками на нас чекає.
— А як же двійка?!! Мама мене сваритиме!!!
— Хай тільки спробує, а двійку я беру на себе, — рішуче запевнила її тітка Тоня, — я їй увечері сама все скажу… Все буде добре.
Увечері, коли Тетянка заснула, дві сестри сиділи, міцно обійнявшись, і плакали.
— Господи, Тонечко, і як тобі спало на думку піти їй назустріч? — схлипувала мама, — я думала, вона десь із хлопцями грається, а воно он як. Я не знаю, що б зі мною було.
— Ти її лаєш за двійки, чи що? — Докірливо запитала Тоня.
— У неї ніколи не було двійок, я просто її попередила, щоб не було.
— Ага, знаю, яким ти тоном можеш попередити, — обурено перебила сестра, — ти за собою не помічаєш, звикла на роботі командувати, а з дитиною так не можна.
Відтоді минуло багато років, Тетянка вже сама давно мама, але своїм дітям, відправляючи їх до школи, вона насамперед каже:
— Ніколи не бійтеся двійок, без помилок не буває й перемог. Просто завжди потрібно прагнути до кращого.
Balʹzam dlya dushi.
Фото ілюстративне.
