fbpx
Історії з життя
Хлопчик і не помічав, що коли мама розповідала про тата, бабуся відверталася і бурчала собі під ніс: «Тьху ти, льотчик! Теж мені герой!»

Коля майстрував годівницю для птахів. Наближалася зима, за прогнозами вона мала бути морозною та сніжною. Тому Коля і вирішив зробити годівницю, щоб пернаті не голодували взимку. Він знав, що у сильний мороз важливо бути ситим, повний шлунок допоможе впоратися із зимовою холоднечею.

Микола вже уявляв, як птахи прилетять до годівниці, а він із вікна спостерігатиме за ними. Хлопчик хотів побачити ближче снігурів з їхніми яскраво—червоними грудками і омелюхів з веселими чубчиками на маленькими голівками. Та нехай і горобці з синичками прилітають підкріплюватися зерном, насінням та хлібними крихтами, йому не шкода!

І все ж таки у Колі були: і дошки, і фанера, і цвяхи, і величезне бажання, але змайструвати годівницю ніяк не виходило. То цвях криво заб’є, то зігне його, то взагалі по пальцю молотком вцілить!

— От якби у мене був тато, — думає Коля, — ми б разом швиденько цю годівницю зробили!

Але тата у Миколи не було. Мама розповідала, що його батько був льотчиком-випробувачем, і одного разу під час випробувань з ним трапилося лихо. Коля, слухаючи ці розповіді, шкодував тата і пишався ним: «Який же він був сміливий, справжній герой!»

Хлопчик і не помічав, що коли мама розповідала про тата, бабуся відверталася і бурчала собі під ніс: «Тьху ти, льотчик! Теж мені герой!»

Коля вже давно звик, що тата немає, навіть відчував себе відповідальним за бабусю та маму, адже він був єдиним чоловіком у родині. Але іноді хлопцеві так хотілося, щоб тато був поряд! Він би його навчив користуватися інструментами, лагодити зламані меблі, майструвати годівниці для птахів. Вечорами, коли вже з’їдена вечеря і зроблені уроки, вони з татом пустували б або грали в різні ігри. Влітку ходили б тільки вдвох на риболовлю, а восени – за грибами.

Дуже-дуже не вистачало хлопчикові тата! Він навіть загадував на кожен Новий рік бажання: нехай тато виявиться живим і приїде до них. Але Колі вже виповнилося десять років, а його бажання Дід Мороз так і не здійснив.

Хлопчик щосили намагався виконувати чоловічу роботу по дому, звичайно, в нього не все виходило. На щось не вистачало знань, на щось – сил. Мама і бабуся теж допомагали, чим могли, але вдома не вистачало чоловічої руки, і це було помітно.

Одного вечора сімейство почуло гуркіт над головою. Коля схопив ліхтарик і поліз на горище, подивитися, що сталося. Хлопчикові було страшно лізти в пітьму, але він розумів, що, крім нього, це зробити нікому. Тому він прихопив ліхтарик зручніше і почав підніматися сходами. Сходи гойдалися і рипіли, але Коля продовжував підніматися. Вгорі хлопчик посвітив на всі боки і побачив, що кілька цеглин вивалилися з труби. Слава богу, сама труба ще стояла, але їй потрібен був терміновий ремонт.

— Потрібно шукати майстра, — засмутилася мама, — або хоча б того, хто може класти цеглу. Я завтра пошукаю.

Під час обіду мама прибігла додому задоволена:

– Я знайшла майстра! Він скоро прийде, його звуть Віктор. Ну що, покажеш йому тут все? А я піду на роботу, бо скоро закінчиться обідня перерва.

Трохи згодом прийшов і майстер:

— Здоров був, хлопче! Це вам потрібно полагодити трубу?

— Доброго дня, — відповів Коля, — нам. А Ви – Віктор?

— Так, можна просто дядько Вітя. А тебе як звати?

— Микола.

— Ну, Миколо, показуй, куди йти?

Дядько Вітя оглянув трубу і взявся за роботу. Замісив глину і вклав цеглину, що випала. Працював він швидко і обережно, при цьому мугикаючи собі щось під ніс.

Коля весь час крутився поруч, то подасть, то принесе, то подивиться. Віктор помітив зацікавленість хлопця:

— Теж хочеш навчитися?

— Так хочу. Адже в житті все знадобиться?

— Авжеж! У житті, брате, багато чого може знадобитися! Знаєш, я влітку збираюся будувати дровітню, приходь, навчу.

— Що, справді, можна? Я прийду! Якщо мама дозволить… — збентежився Микола.

— Звичайно, дозволить! Ти ж майбутній чоловік, а не панночка.

І дядько Вітя міцно ляснув Колю по плечу, той аж присів.

Вже збираючись іти, Віктор помітив у сінях невдалу годівницю:

— Твоя робота, хлопче?

— Моя, але не вийшла годівниця, — почервонів Коля.

— Тааак, бери молоток, зараз я тобі підкажу, що потрібно зробити.

Черезкілька хвилин Коля та Віктор разом виправляли годівницю. Вони швидко доробили її, і чоловік допоміг повісити її на дерево навпроти вікна:

— Є якесь зерно? Давай, я посиплю, щоб годівниця не висіла порожня!

Коли мама і бабуся прийшли додому, труба була відремонтована, а Коля сидів біля вікна і спостерігав за своїми новими пернатими друзями.

— Миколко, ти все ж таки полагодиив свою годівницю?

— Ні, мамо, мені дядько Вітя допоміг її доробити. А ще він покликав мене допомогти йому влітку з будівництвом дровітні! Мамо, ти ж мені дозволиш? Я хочу всьому навчитися!

— Ну, якщо закінчиш четвертий клас на відмінно, то дозволю. Нам умілець у сім’ї, ой, як потрібен! — Розсміялася Миколчина мати.

— Мамо, — тихо спитав Коля, — от би нам такого тата, як дядько Вітя? Він такий добрий, і все-все нам полагодив би!

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page