Хоч у соціальних мережах я приховала дату свого народження, друзі про мій сорокарічний ювілей все ж згадали, тож не забули привітати і всіх земних благ побажати. Подарунків не було, як і застілля, бо всі думали, що я ще вірю в містику, пов’язану з цифрою 40, а ще пам’ятали, як я п’ять років переконувала свого чоловіка не відзначати його сорокаріччя, чим його так образила, що для нього, після всіх попередніх суперечок, це стало останньою краплею, і рішення розійтися було остаточним.
Щоправда, офіційно ми шлюб так і не розірвали.
Ніхто й не здогадувався, як я кардинально змінилася за цих п’ять років. Раніше святкування свого 35-річчя я також була відмінила, бо перед тим чоловік зібрав свої речі і поїхав до своїх батьків. А мені, звичайно, було вже не до того. Подругам і приятелькам я скаржилася, що почуваюся, як «вичавлений лимон», що це Іван так в’ївся в мої печінки і виніс мізки, що дотепер «не можу прийти в себе».
– Господи, Катрусю, та хіба ж можна такими словами розкидатися?! – аж сплеснула руками найкраща подруга Віра.
– Якось зустріла твого Івана, – втрутилася в розмову моя близька сусідка Олена, – такий засмучений, збирається за кордон на заробітки.
– То й добре, Оленко, бо я навіть «чути про нього не хочу», «очі мої щоб його не бачили більше», так він мене дістав.
– Катю, отямся, – знову завела свою платівку Віра, – послухай: ці фрази дуже шкідливі. Я тобі дам прочитати книжку Пезешкіана, лауреата Нобелівської премії, про негативну енергію таких слів. Не повторюй їх більше, бо нашкодиш не тільки своєму здоров’ю, а й стосункам у родині, це доведено наукою. Ти ж не хочеш, щоб зір знизився, чи недочувати стала? Отож.
Та я відмахнулася від порад Віри й не хотіла з Оленою продовжувати говорити про Івана, хоч мене розпирала цікавість, на які такі заробітки зібрався цей мамин синочок, і чи надсилатиме хоч яку копійку на доньку Вероніку й сина Богданка. Але слова Віри все ж не йшли мені з голови. Адже я хотіла бути настільки здоровою та енергійною, щоб довести благовірному, що не пропаду без його допомоги, також поїду за кордон, щоб заробити на навчання Вероніки. А ще налагоджу стосунки з донькою, яка зовсім не слухає мене й вчитися не хоче, і з малим бешкетником Богданком, в якого далеко не зразкова поведінка.
У вихідний день я вирушила до подруги взяти оту славнозвісну книжку про силу слова, хоч мало сподівалася на її допомогу. Віра поралася на грядці. Побачивши, яку полуницю виростила подруга, замість привітання «Дай Боже щастя», вигукнула:
– Нічого собі!
– Чому – «собі нічого», Катрусю? Якраз тобі і вділю, щоб ти забула про оте «собі – нічого», а похвалила мене словами «оце так урожай»!
– Все виховуєш мене? А чи не запізно Іванкові до школи?
– Нічого не буває запізно. Переучуйся, подруго, щоб тобі не довелося передчасно окуляри надівати.
– І слуховий апарат у вуха втикати, – я розсміялася, – давай вже мені того лауреата Нобеля, буду студіювати. Але чи він радить, як замінити ті недобрі фрази, якщо емоції зашкалюють?
– Свої емоції сховай за словами. Наприклад, коли Олена тобі говорить, що Іван був засмучений, кажи «буду рада бачити його здоровим і веселим», коли сусідка каже про його плани, відповідай «як добре, що я про нього почула від тебе». І не говори нікому про виснаження і втому, а про те, що ось-ось зарядиться твоя внутрішня батарейка, і ти з усім справишся.
Так завдяки Вірі я почала і мислити, і говорити позитивно. І хоч до цього я ставилася дещо скептично, поступово налагоджувалися мої стосунки і з дочкою, і з сином, бо я більше не говорила «для вас стараюся, а ви такі невдячні», а «як же мені пощастило, що маю таких гарних дітей», вже не думала, що стільки всього «звалилося на мої тендітні плечі», а говорила собі: «Я з цим легко впораюся».
Від сусідки Олени, чоловік якої був родичем Івана, я дізналася номер його мобільного, зателефонувала, подякувала за надіслані гроші й сказала: «З тобою нам було б легше й веселіше, тож не затримуйся, і пробач мені за все. Визнаю: була неправа». По голосу зрозуміла, що Іван і зрадів, і здивувався одночасно, але сказав, що хоче ще на кілька років залишитися, бо заробітки гарні, а він мріє купити квартиру для Вероніки, адже для доньки придане потрібне, проте, як я скажу, так він і зробить.
– Ти чоловік, тобі й вирішувати, – сказала я вперше за весь час нашого спільного життя.
Я робила все, що було потрібно, потім взялася за те, що здавалося мені можливим, і побачила, що зробила неможливе: в сім’ї оселився мир і спокій, а, головне, діти мені допомагали в усьому. А ще я позбавилася своїх забобонів і марновірства, перестала дивитися серіал про сліпу провидицю, завдяки якій я повірила в різні прикмети й постійно дорікала чоловікові за недопиту чашку кави, за ключі, залишені на столі, за дзеркало в спальні. Все було мені не по феншую.
А скільки часу було витрачено на різні ритуали: то я чоловіку колекційну монету під поріг клала, щоб фінанси в дім привабити, то я сіль під ліжко ставила, поки чоловік не помітив і не висипав її у смітник, то не дозволяла руки витерти моїм рушником, бо посваримося, то зняла годинник, що був над ліжком, бо то до розлуки…
А ви звертаєте увагу на слова й прикмети, в які продовжують вірити деякі люди?
