fbpx
Історії з життя
Христя запалила свічку, підняла зажурені очі на ікону Ісуса: «Господи, забери. Старію я. Не годиться знову мені матір’ю бути. Дочка, Лідочка, школу закінчує. Скоро онуків чекати треба буде», – хаотично хрестилася, коли це робили люди, бо не чула проповіді священика, була в цю мить далека від Бога

Останнім часом Христя відчула зміни у самопочутті: слабкість, безсилля, дратівливість. Спочатку не надала цьому значення, гадала, що пора її жіноча згасає. А коли почала надокучати нудoта, втрата апетиту, спохопилася: невже вона помиляється?

Як у 45 роки можна було бути такою легковажною? Вона ледь не збожеволіла, коли лiкар навідріз відмовилася допомагати їй: «Це завжди – гріх, а надто тепер, коли скоро почуєте рухи».

За матеріалами – Наш День.

Христя вирішила діяти за порадою подруги: приймала гарячі ванни, двигала мішки з зерном на горищі, але  це не зашкодило.

Христя місця собі не знаходила: де вихід? Часом їй здавалося, що це – якийсь сон, що скоро мине, розвіється, як туман. Утім, їй навіть снилося, як люди з іронією проводять її очима, а сусідка Віра, з якою недавно за межу пересварилася, насмішкувато запитує: «Візьмеш мене за куму?»

Схвильована, знищена однієї неділі Христя пішла до святого храму, щоб здійснити те, що задумала. Мов у підсвідомості, запалила свічку, підняла зажурені очі на ікону Ісуса: «Господи, забери. Старію я. Не годиться знову мені матір’ю бути. Дочка, Лідочка, школу закінчує. Скоро онуків чекати треба буде», – по обличчю Христі струмочком потекли сльози. Хаотично хрестилася, коли це робили люди, бо не чула проповіді священика, була в цю мить далека від Бога. В її думках пульсувала єдина думка: швидше б звільнитися від свого тягара! Лідочка у педагогічний виш вступатиме, щотижня сумку треба буде готувати. Словом, не до материнства Христі тепер.

Коли Христина почула рухи, не могла заспокоїтися. В усьому звинувачувала чоловіка Павла, який через щоденні суперечки, ходив, мов у воду опущений. Намагався заспокоїти дружину: «Ми ще будемо тішитися тією дитинкою. Немає чого соромитися. Не ти – перша, не ти – остання в такому віці станеш матір’ю». Але Христя ніби не чула його. Вона повторювала, мов заведена, що не переживе цей сором. Врешті, як зреагує Лідочка, коли дізнається? Однокласники з неї глузуватимуть, їй нервувати не можна – скоро випускні іспити, вступ до вишу…

«А тобі нервувати можна? Хіба не знаєш, що це погано на дитину впливає?» – мовив Павло.

Одного дня Ліда прийшла додому зі святковим настроєм. «Мамочко, всі екзамени на «відмінно» здаю. І за те тітонька Стася пообіцяла мене на море з собою взяти. Щоб відпочила перед вступом до вишу. Відпустиш мене?» – улесливо спитала Христю.

Станіслава була рідною сестрою Христини. Дітей у неї не було, а п’ять років тому не стало і чоловіка. Заміж більше не виходила. Тепер Христя думала: чому Стасі Бог дітей не дав, яка стільки коштів витратила на лiкування? Так ні, дав їй, Христі, у таку пізню пору, коли сивина вже помережила косу.

Стася дуже любила свою племінницю, часто купувала їй модні обновки, давала кишенькові гроші.

Ліда втупилася великими очима в матір і перепитала: «Відпустиш? Я ж ніколи ще моря не бачила». «Відчуваю, що скоро сестра відбере тебе у мене, – сумно мовила Христя і, важко зітхнувши, додала, – Відпущу».

Для поїздки на море Станіслава придбала усе необхідне сама. І для себе, і для племінниці.

Ліда раділа, приміряючи дорогий купальник, нові шльопки, капелюшок від сонця. З нетерпінням чекала дня, коли вони з тіткою вирушать у дорогу. А, коли час настав, не спала всю ніч – боялася проспати.

«Чому така сумна, сестро?» – поцілувала Стася Христю, коли за ними під’їхало таксі. «Усе буде добре, мамочко. Не сумуй. Я щодня телефонуватиму, – мовила Ліда, якось дивно глянувши на Христю. – Ти ніби змінилася, мамусю. Може, нездужаєш? Може, мені залишитися?»

«Усе добре. Щасливої дороги», – розгублено мовила Христя і ледь не зомліла, коли Станіслава розуміюче їй усміхнулася.

«Розпізнала, звісно, розпізнала, що я – при надії», – збагнула Христина і стала картати себе, що треба було раніше зізнатися сестрі. Хай повернеться Лідочка і вона усе їй розповість. Упевнена: дочка вже доросла і зрозуміє її. Можливо, й зрадіє, що матиме братика. Хто у них з’явиться вона вже знала.

Лідочка телефонувала по кілька разів на день. Ділилася враженнями від поїздки: «Ти не уявляєш, матусю, яка тут краса. Як свіжо і легко! Я вже вирішила: буду добре вчитися, щоб мати стипендію. Буду економити на всьому, щоб відкладати кошти для поїздки на море. Хочу наступного літа з тобою поїхати. Ти ж також ще моря не бачила». «Звісно», – відповіла Христя, а сама подумала, що наступного літа у неї з дитиною будуть руки зв’язані. Не до поїздок буде.

Вона з нетерпінням чекала приїзду доньки. Бажання виговоритися перед нею стало нестерпним. Два дні, які Лідочка ще мала бути на морі, здавалися Христі цілою вічністю. Чомусь донечка ще нині не телефонувала. Мабуть, хоче гарні світлини зробити, розмірковувала вона, та все ж чомусь неспокійно було на душі. Та й сон поганий наснився. Тремтячими пальцями набрала номер Лідочки.

Донька не відповідала. Христя набирала ще і ще. Не відразу збагнула, чому телефон взяла Станіслава, чому вона так кричить. Саме через це й не розуміла значення її слів. «Що сталося, Стасю?» – спитала стривожено. Стася не відповіла. Натомість, Христя почула якийсь гамір, вигуки, а потім чоловічий голос: «Ми шукаємо вашу доньку. Зникла зранку. Хай Бог допоможе вам знести цей хрест».

Христя закам’яніла. Що таке каже той чоловік? Може, це – якась помилка?

Вона знову й знову набирала номер Лідочки, а потім – Станіслави. «Не знаю, як сталося, Христю, не розумію. Лідочка весь час була на моїх очах. На якусь коротку мить загубила її, коли вона зайшла у воду зробити світлини. Не можу повірити», – виправдовувалася Стася.

…Цілий тиждень шукали Лідочку. Прощалися із нею у весільному вбранні. Павло потрапив у лiкарню, а Христя ледь не збожеволіла. Тулилася до почорнілої з сестри, яка раз-по-раз повторювала: «Ліпше б це була я. Ліпше б я. Я винна перед тобою, Христю, перед Лідочкою винна».

Христя чудово розуміла, що не сестра, а вона сама винна: свічки у церкві запалювала, аби Господь забрав у неї дитя. Нарікала на Бога, що послав їй цей тягар. Не відала, що чинила важки гріх, що сама накликала бiду.

…Ніжною невинною усмішкою тепер зігріває серце Христі і Павла синочок Святославчик. Їхня радість, їх миле сонечко, якому скоро виповниться чотири роки.

Читайте також: Принесли дитину. Я подивилася на сина і побачила чоловікове обличчя. В молоді роки коханий так хотів сина, а я наpодила йому двох доньок, а от на старість маєш вимріяного сина. Я не помічала, що стара, що мені не личить годувати це рожевеньке ангелятко. Я відчула в собі силу і снагу, зрозуміла, що цей хлопчик — це моя пізня радість

Тепер Христина точно знає: усі діти мають бути бажаними, бо вони – неоціненний скарб, посланий Всевишнім з небес. Як би тяжко жінці не було, треба його прийняти. Навіть думкою не зрікатися свого дитятка, бо потім каяття буде нестерпним…

Фото – ілюстративне.

Автор – Марія Маліцька м. Теребовля

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook