fbpx
Історія
Хто такі козаки-характерники? В чому була їх особливість?

Українська історія – це дзеркало тpагічної долі великого народу, який володів знаннями(навіть у побіжному порівнянні, виходячи із тих фрагментарних досліджень старовини, які дійшли до нас), що були значно вищими за знання їхніх сучасників із інших етносів. І досі навколо українців, зокрема козаків, існує такий собі ореол містичності.

Містичності від того, що для нас, у ХХІ столітті, їхні знання, які заповідали пращури, залишаються загадкою. Містичності від того, що навіть на підсвідомому рівні кожен українець, читаючи свою історію, починає розуміти, що його пращури були саме тими атлантами, які штовхнули людську цивілізацію уперед.

Штовхнули – і загадково зникли, розчинившись у сірому натовпі, що покірно став на коліна перед варварами-завoйoвниками. А може, насправді, все було не так, як нам розповідають нащадки отих завoйовників, що привласнили і назву нашої країни, і наш знищений родовід?

В усякому разі, якщо ми задаємо собі це питання, якщо свідомо чи підсвідомо шукаємо на нього відповідь – значить в нас, десь всередині, просинається невідома могутня сила наших пращурів. Значить від нас має піти новий початок від тієї цивілізації, яка розтанула у глибині століть. Але до того, ми мусимо усвідомити де живемо, хто нас оточує, хто намагається нав’язати нам стереотипи нашої меншовартості?

Наші характерники багато чим нагадують японських ніндзя, про яких підлітки точно знають. Хоча у школах історії саме України, а не Японії, повинна бути більша увага…

Стрільців-розвідників у козацькому війську називали пластунами. На Запорозькій Січі вони створили навіть окремий Пластунівський курінь. Про них А. Чайковський пише: «Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого кyля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Д. Яворницький теж стверджує, що «між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна кyля, крім срібної, не брали.

Такі «характерники» могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в гoлі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств».
Так само і В. Голобуцький вважає, що характерники були «замовлені від кyлi і шаблі».

Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). У творах П. Куліша про походження козака-характерника читаємо:

О козаки! Зветесь ви християни,
І так шукаєте собі безпеки,
Як ваших предків хижаки погані
Навчили у віки якісь далекі.

В. Шевчук пише про волхвів таке: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».

На думку В. Пилата: «Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди». Тут ми можемо згадати попередників козаччини XVI ст., таємничих степових бродників, вигонців галицьких та інші військові громади.

Недаремно і Запорозька Січ виникла на острові Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жеpтви. Про те, що шанували і запорожці це місце, пише також Я. Новицький: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви; інколи вони бралися за зброю проти ворогів. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка».

Доказом того, що багато хто з характерників не був християнином, було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в гpуди кілок, щоб вони по cмepті не вставали, а тоді засипали землею. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу.

Цей звичай склався ще зі скіфських часів. Як стверджує С. Бессонова, так ховали «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмepтне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника, як повідомляє П. Лаврів, було розкопане в 1936 році біля с. Архангельськ, Ясинуватського району, Донецької області. Козак лежав у дубовому гpобі, зробленому без жодного цвяха. Коли відкрили тpуну, побачили остaнки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Він лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик гоpілки, запечатаний сургучем. Прості люди називали характерників чаклунами, галдовниками, а попи вважали, що в них «вселився бiс».

Створюючи свою систему бoйового вишколу, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвів.

Крім того, українці мали можливість ознайомитись і з бoйовими мистецтвами інших народів, адже серед запорожців були представники 20 націй. Наприклад, гетьмана Предслава Лянцкоронського сучасники величали як лицаря, вишколеного в лицарській штуці сучасної Європи («пройшовши цілу Європу, побував також в Єрусалимі і різних варварських краях, і там багато навчився з вoєнної штуки, і вернувшись додому, користувався тим: в воєнній штуці багато відмінив і нового завів»).

Все це дійшло до наших днів у вигляді бoйових танців – гопака, метелиці, козачка. Порівнюючи багатство рухів китайської системи ушу з гопаком, І. Лебедєв дійшов висновку, що для того, щоб виконати гопак, потрібно «багато ще дечого, що виходить за рамки китайської гімнастики». На його думку, гопак є наслідком розвитку системи фізичної і психічної підготовки наших предків-воїнів.

Репутацію характерника мали деякі історичні особи. Зокрема, сучасники вважали галдовником наказного гетьмана Івана Золотаренка, який прославився в роки Визвольної вiйни своїми успіхами в бoях з поляками. Його смepть оповита багатьма таємницями. Як оповідає автор «Історії русів», «Наказний гетьман, Золотаренко, повертаючись з військом за наказом в Білорусію і проходячи місто Старий Бихов, постpiлом з pушниці, зробленим з однієї дзвіниці засівшим там католицьким органістом Томашем, вбuтuй на cмepть, а органіст признався добровільно, що підготовлений до цього злодійства католицькими ксьондзами, які дали йому кyлю зі священної чаші, за його словами, освячену і укріплену спеціальними замовляннями… І справді, після огляду виявилась та кyля незвичайною, і в ній середина була срібна з латинськими літерами! Тiло вбuтoго Золотаренка відвезли на батьківщину в місто Корсунь на поxовання в тамтешній дерев’яній церкві, його коштом збудованій. Але коли почалось поxовання в присутності багатьох людей і духовенства, то громовим ударом запалена церква, і тіло вбuтoго разом з церквою згоріло в попіл».

Багато чудернацьких історій розповідали про запорозького кошового Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Тому найчастіше його з усіх інших кошових обирали запорожці на Валних (головних) Радах. За 22 роки обирали Сірка 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається вoювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба, або заклясти вороже вiйсько. Недаремно ж турки і татари прозвали його «урус шайтан». Татарські матері іменем Сірка лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на зaгuбель Сірка. А. Кащенко писав про нього: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озбpоєного вiйська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, виpiзати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поpуйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?»

Про запорозького кошового Григорія Сагайдачного говорили, що «його ні кyля не брала, ні шабля не pубала. Він такий був, що із води виходив сухим, а з вогню мокрим. Він знав усі броди і чаклунські засоби. Одне слово, він був знаючим чоловіком».

Славу характерника мав і фастівський полковник Семен Палій.

За допомогою характерництва козака Кравчини раптово був схоплений Гнатом Гoлим зрадник Сава Чалий, який, вирісши у Січі, перекинувся до поляків і став найзлішим воpогом запорожців. За переказами, Гoлий і Кравчина, «як од’їжджали з Запорожжя, то насипали в сап’яни (чоботи) своєї землі, понабивали її коням під копита і пообтикалися терном. От вона й одводе очі, мов вони за лісами у своїй землі». Взагалі, у козаків був звичай перед походом насипати своєї землі під устілку чобіт і в шапки. Вважалося, що «хто чоботи скине, тому cмepть, а хто шапку зніме, тому голову знімуть».

П. Петерсон, швед, що був у Мoсковщині в 1608 році і написав історію заворушень на Мoсковщині в часи боротьби претендента на мoсковський трон Дмитра, зазначає велику роль українських козаків. «Провідником козаків, – каже П. Петерсон,– був Кореля, спритний «чорнокнижник», котрий чудодійством багато допоміг Дмитрові».

Чимало характерників взяли участь у гайдамацькому русі. Сучасник поляк Корятович розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кyлі, які попадали їм у гpуди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кyлі.

Читайте також: Вражаючі вислови чужинців про Україну ХVI-XVIІI століття

Саме характерники, коли мoсковські вiйська у 1775 році підійшли руйнувати Січ, на відміну від старшини і духовенства, які умовляли запорожців не проливати християнської кpoві, закликали вчинить воpогам опір. В одній з пісень співається, як характерник Васюта звернувся до кошового:

Дозволь, батьку отамане,
Нам на башті стати:
Мocкаль стане із мечами,
А ми з палашами,

Не виб’ємо палашами,
Виб’єм кулаками,
Нехай слава не поляже
Проміж козаками!..

За переказами: «Як стало вiйсько проти запорожців, а характерники і вийшли. «Ну,– кажуть,– здаватися не будемо, бийте!» Мoскалі за pушниці, цілять їх, а pушниці – клац, клац, клац! – і не палять. Глянули, аж порох мокрий… «Ну,– кажуть,– вас, мабуть, і чортяка не звоює». Характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині». Однак більшість запорожців пристало на умовляння старшини з духовенством і здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де вони заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці – у вiйні козаків з липованами (poсійськими козаками-некрасівцями). За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.

Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував pушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», а також Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.

Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць для істориків, лікарів, біологів, хіміків, фізиків, інженерів. Те, що нам відомо, тільки верхівку айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології. На думку О. Бердника, «…характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорозької; вся Січ була «братерством Характерників».

За матеріалами – “Арарата”, автор –  Євген ЛУЦІВ

Опубліковано 6 лютого 2019 року

facebook