Незважаючи на холод, Юля продовжувала ходити по парку, так сильно їй не хотілося повертатися додому.
Через це вона не любила неділі — у будні дні дівчина до вечора була в університеті, а якщо пощастить, ще й напрошувалася в гості до однієї з однокурсниць, та практично не з’являлася вдома. Вихідні завжди проходили за одним сценарієм — зранку вони з матір’ю робили генеральне прибирання, чим незмінно будили тата, і починалося…
Мати пиляла батька, той, у свою чергу, переключався на Юлю, від такої атмосфери обертом йшла голова і в результаті дівчина втікала світ за очі. Найчастіше відсиджувалась у торгових центрах, там було хоча б тепло, але сьогодні чомусь хотілося свіжого повітря та сонця над головою. Весна завжди приносила всі ці запахи, які розбурхують душу, але цього року вони якось по-особливому діяли на Юлю. Вона ніби чекала чогось, чула обіцянку в дзвінкій краплі, читала знаки в зграях птахів та білих смугах від літаків.
Так холодно, що зуб на зуб не попадає, от би зараз випити склянку гарячої кави! Але грошей у Юлі немає, точніше, є, однак з ними треба дотягнути до стипендії — батьки оплачують їй навчання, купують одяг та підручники, більше грошей їй не дають. Вона дістала гаманець, перерахувала все до останньої копійки і вирішила — ну, залишиться вона без обіду кілька разів.
Дівчина підійшла до кіоску, попросила маленьку склянку капучино. Юля зробила ковток, і знайоме тепло відразу розлилося по всьому тілу, а гарячий картон приємно грів замерзлі пальці.
Захоплена цим, Юля не помітила незнайомця, який поспішав, уважно дивлячись у свій смартфон. Або це він не помітив і врізався в Юлю. Та результат один гаряча кава виплеснулася їй на пальто, забризкавши обличчя і руки. Втім, незнайомцеві теж дісталося.
— Вибачте, прошу вас, як же так…
Чоловік почав піднімати свій телефон, який вислизнув із рук, при цьому невідривно дивився на Юлю і розсипався у вибаченнях.
Самій Юлі хотілося плакати. Мало того, що вона даремно витратила гроші, ще й забруднила пальто! Вона хотіла вилаяти цього незнайомця, але зустрілася з його блакитними ясними очима й раптом зніяковіла.
— Дівчино, мені так шкода! Потрібно якнайшвидше почистити пальто, тут поруч є кафе, ходімо!
Він узяв її під руку і потягнув за собою, і Юлі нічого не залишалося, як піти з ним.
У кафе він почав чистити її пальто серветками, і це було так мило, і так весело, що вона не могла стримати посмішки.
Потім він купив їй тістечко і величезну чашку кави замість розлитої. Вони сиділи за столиком і балакали, і з кожною хвилиною Юля дедалі більше розуміла — це доля.
Його звали Михайло. Він був на шість років старший за Юлю і просто причарував її. Звичайно ж, він спитав її номер і вже наступного дня після закінчення занять вони знову сиділи в кафе та розмовляли.
Коли Юля повернулася додому пізніше ніж зазвичай, батько знову почав її лаяти.
— Зовсім від рук відбилася! І де ж ти вешталася? Ти приготувала цю їжу, щоб сідати вечеряти? Вчиш тебе, вчиш, а користі ніякої!
— Я була в бібліотеці, — огризнулася Юля.
— От і харчуйся тепер духовною їжею.
— А ти своїм хмільним!
Батько просто остовпів від такого нахабства.
— Та як ти смієш, так розмовляти з батьком, — втрутилася мати.
Юля кинула на батьків презирливий погляд, повернула тарілку на місце та пішла до своєї кімнати. Вона не буде вечеряти, а зовсім скоро взагалі від них з’їде — вийде заміж, за Мишка.
Чим швидше розвивався їх роман, тим більше вона сварилася з батьками. Юля втомилася, у неї більше не було сил терпіти постійний осуд. Вони з Мишком ніколи не будуть так жити.
У них з’явилося улюблене кафе, де вони проводили вечори та обідали у вихідні. Мишко багато працював, іноді зникав на декілька днів, але навіть тоді не забував про неї — писав їй романтичні повідомлення, казав, що сумує.
Наприклад, цієї неділі, він ледь зміг вирватися на годину — довелося доробляти якусь термінову роботу. Але ж приїхав!
Вони сиділи за своїм столиком та розмовляли. Мишко тримав її за руку, і Юля почувала себе такою щасливою, як ніколи раніше. Яскраве весняне сонце вривалося в приміщення через великі вікна, і, здавалося, все пронизане цим духом відродження та світла, обіцянкою чогось справжнього, що зробить її життя щасливим.
Вона підійшла раптово і сіла за їхній столик, присунувши стілець від сусіднього. Нахабно витріщалася на Юлю, розпливаючись в єхидній посмішці.
— Так он як виглядає твоя робота, — солодким голоском заспівала незнайомка. — Посередньо, дуже посередньо.
Юля перевела розгублений погляд на Мишка. Той сидів білий як крейда, відкривав і закривав рота, ніби намагаючись щось сказати.
— І давно це у вас? — все з тією ж усмішкою поцікавилася жінка.
— Та хто ви взагалі така? — Запитала Юля тремтячим голосом.
— Хто я така? Я його дружина, люба. Ці слова пролунали так безглуздо, що Юля навіть розсміялася. Дружина? Яка дружина, у Михайла немає ніякої…
У цей час жінка схопила чашку з недопитою кавою, виплеснула Мишкові в обличчя, піднялася і пішла геть. Юля аж здригнулася від несподіванки. Михайло ж підскочив і закричав:
— Дарино, стій!
Він побіг за нею, а Юля залишилася сидіти за столиком. Їй було ніяково, щоки вкрилися рум’янцем від сорому, здавалося, всі дивляться на неї. Та Юля не могла поворухнутись. Вона сиділа, вдивляючись у чашку з вже холодною кавою, відчуваючи, як разом з теплом випаровуються і її казкові мрії.
Фото ілюстративне.
