fbpx
Історії з життя
І, будучи змалку вигадливою, жінка вирішила: на Бога надійся, та й сам не плошай! І стала перед чоловіком вдавати, що при надії, удавати, що зле їй, що тягне на кисле. Діяла не сама

Працюючи шкільним інспектором, я, за тодішніми звичаями, представляв відділ наросвіти в різних громадських організаціях міста. Входив також до складу міської опікунської ради. На одному з засідань ради розглядалося клопотання жінки. Те, про що вона розповіла, і становить зміст цієї бувальщини.

Марія жила в селі, поблизу обласного центру. Виростала в сім’ї, яка здавна дружила з іншою родиною, що мешкала неподалік. А в тій сім’ї підростав хлопець Іван, трохи старший за віком від Марії. Змалку дружили, разом бігали до школи, одночасно стали й до роботи в колгоспі. Іван вивчився на тракториста, Марія порала телят на фермі. А коли настала пора, то й побралися. І ніхто тому не дивувався, казали: саме до пари, міцною сім’я буде — хоча за вдачею, знали, вони різні. Марія жвава, метка, вдатна до різних витівок. Іван, навпаки, спокійний, неговіркий. Протилежні за характером, мовляв, найкраще підходять одне одному. Так воно і було. Жили добре, у злагоді й любові, ні в чому потреби не відчували.

За матеріалами – “Українське слово”.

Та не завжди на нашій вулиці свято. То й у житті нашого подружжя сталися зміни на гірше. Усе було в них, усього вистачало, та не було головного — діточок, хоча й жили вкупі вже третій рік. Не знала Марія, хто в тому винен, вона чи він. Іван ставав дедалі похмурішим, відлюдькуватим. Хоча своє незадоволення не висловлював уголос, та бачила жінка: чоловік усе більше віддаляється від неї, не шукає відвертості у стосунках.

Болить душа у Марії! Що ж далі буде?! Як житимемо?! І коли почалася кампанія переселення до малолюдних районів Криму, вмовила, ублагала чоловіка: давай завербуємося, змінимо місце проживання, може, там нам пощастить.

Переїхали. Добре, не гірше, ніж удома, облаштувалися. Живуть собі, працюють. Та Марія відчувала: Бог і тут обходить їх своєю милістю. «Яка доля нас чекає? Невже покине мене Іванко?! Як запобігти лиху?!» І, будучи змалку вигадливою, жінка вирішила: на Бога надійся, та й сам не плошай! І стала перед чоловіком вдавати, що при надії, удавати, що зле їй, що тягне на кисле. Діяла не сама, а вступивши у змову з фельдшеркою місцевого ФАПу.

На що ж сподівалася Марія? Читач наш, звичайно, не простак, здогадується, навіщо: хоче вона віднайти дитину, від якої відмовилася б мати. Таке в нашому житті, на жаль, не рідкість. Правильно, про це й гадала Марія.

Вдаваний цікавий стани вплинув на стосунки. Іван пожвавішав, одне слово, радів змінам.

Навідувалася й фельдшерка. Казала, що все гаразд, але згодом почала натякати, що є ускладнення. А зрештою, коли Марія вже пішла у відпустку, налякала Івана: нехай дружина їде додому, певно, тутешній надто спекотний клімат діє на неї несприятливо. Іван, звичайно, погодився.

Не доїжджаючи до свого села, Марія в місті побувала в пoлoговому будинку. На її щастя, потрібна дитина знайшлася, чекати іншої нагоди й не треба було. Сказали, якщо вам це дуже потрібно, то буде вона вашою. Показали хлопчика, ще й дали на руках потримати. Але й умову поставили: нехай дитятко ще трохи побуде у нас, потрібно його підкріпити, призвичаїти до штучного вигодовування. Адже й ви не зможете годувати його власним молоком. Приїздіть через тиждень чи навіть трохи пізніше. На радощах Марія відправила Іванові телеграму: «Чекай із сином!»

А що ж Іван? І радий, і схвильований. І тим більше переживає, що дні минають, а від дружини звісток більше немає. Чекав, нудився, а потім, діставши дозвіл начальства, чкурнув додому, до дружини, до синочка. У місті пересів на рейсовий автобус, який і привіз чоловіка до рідного села. Та сталося так, що коли Іван вийшов з автобуса й попрямував до хати Маріїних батьків, його побачила сестра Марії, школярка. Він же у своїх турботах не помітив дівчину, котра саме цим автобусом (уже й квиток у кишені) збиралася до міста в якихось своїх справах. Зрозуміло, була в курсі щодо намірів старшої сестри. Побачивши Івана, перелякалася. Що як застане Марію вдома і без дитини? Буде ж а буде! Треба відвести лихо! Дівча прожогом кинулося додому. Щоб випередити Івана, бігло городами.

Таки встигла раніше: «Он іде до нас Іван! Он уже видно його постать!» Марія похапцем схопила сумочку з документами та грошима, в чім була вилізла у вікно з протилежного боку хати й також кинулася бігти. Куди? Звичайно, в місто, до пoлoгового будинку!

— А де ж Марія? Де дитина? — питає Іван її матір та сестру.

— У місті вони, в пoлoговому будинку.

— А хіба вона не тут наpодила?

— Ні, не тут.

— Чому?

— Так радила місцева медицина. Щоб була під наглядом. Та ти не хвилюйся. Усе гаразд і з нею, і з синочком. Вони там іще трохи побудуть. Заспокойся!

Не погодився Іван на умовляння хоч трохи відпочити, пообідати, душа його рветься до любої дружини, до синочка! Подався геть із хати. Куди? Туди ж, куди й Марія.

І от почався біг наввипередки — хто швидше дістанеться до міста. Рейсовий автобус уже відійшов. Бігли, «голосуючи», зупиняючи попутні машини, аби швидше до траси, а звідти вже близько до міста і доїхати легше. Отож — хто швидше? У цих перегонах перемогла Марія. І коли Іван уже ступав на східці, йому назустріч вийшла дружина з дитиною на руках.

Тут і кінець розповіді жінки.

А чого ж вона хотіла від опікунської ради? Про що просила? Люди, яким доводилося переказувати цю бувальщину, на поставлене питання відповідали: зрозуміло, про що! Просила, щоб їй виписали таке свідоцтво про народження, в якому Марія та Іван значилися би справжніми (Марія казала — рідними!) батьками немовляти. Справді, саме про це вона й клопоталася.

Опікунська рада її прохання задовольнила.

Автор – Микола ЛИХОНОСОВ, Чернігів.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!